З верхів веж летіли помаранчеві пелюстки, й жителі Шеби були засипані ними, наче снігом. Усі — і городяни, й горяни з диких племен — стояли вздовж вулиць і терпляче чекали на свою царицю. Дівчинці не хотілося стовбичити попереду, щоб не потрапити під величезну колісницю, тож вона долізла дерев'яними сходами до найближчого поста охорони, де стояли. стежачи за натовпом, дві стрункі жінки з мечами на поясах.
— А ти що тут робиш? — насупилась одна з них. — Ти зараз повинна тренуватись! Ану, біжи мерщій до зали!
Проте друга охоронниця, скуйовдивши дівчинці стрижене чорне волосся, мовила:
— Вже запізно… Чуєш? Ідуть! Сідай тут і поводься як слід, Ашміро. Може, ми тебе й не помітимо.
Дівчинка всміхнулась, підібгала ноги й сіла на камінь між ногами охоронниць. Вона підперла кулачком підборіддя, потім витягла шию і побачила, як з воріт з гуркотом виїхала царська колісниця, яку тягла команда дужих чоловіків-рабів. На колісниці височів трон — золотий, наче сонце, а на ньому, розкішна й висока, у сліпучо-білому вбранні, від якого здавалася ще більшою і величнішою, сиділа сама цариця. Вона скидалася на розмальовану статую, застиглу й нерухому: її широке обличчя було вибілене крейдою, й вона спокійно дивилася вперед. Унизу, обабіч колісниці, марширувала варта з оголеними мечами, а ззаду врочистою чередою тяглися жриці. На самій колісниці, позаду трону, стояла з усмішкою начальниця варти, і її чорняве волосся виблискувало на сонці.
Процесія увійшла в місто. Люд вітав її радісними вигуками: з веж полинули хвилі нових пелюсток. Дівчинка, що сиділа біля ніг охоронниць, усміхалася на весь рот і підстрибувала, махаючи в повітрі руками.
З протилежного боку вузького проходу, в затінку найближчої вежі, вибухнула хмарка жовтого диму. В повітрі з'явилися три маленькі крилаті демони з багряними очима та довгими хвостами, що мали гострі тверді наконечники. Охоронниці, біля яких сиділа дівчинка, вмить кинулись у натовп. Варта, що марширувала обабіч колісниці, теж ринула вперед, оголивши мечі й викотивши з рукавів кинджали.
Пролунали крики. Натовп розбігся. Демони розлетілись навтікача. Одного пробили водночас сім срібних кинджалів, і він з вереском зник. Інші кружляли на своїх шкірястих крилах, жбурляючи в охоронниць вогненні кільця.
Проте дівчинка нічого цього не бачила. Її очі прикипіли до колісниці, де мовчки, дивлячись просто перед собою, сиділа цариця. Начальниця варти не покинула свого місця: витягши меч із піхов, вона спокійно стояла за троном.
Отут і розпочався справжній напад. Троє горян, розштовхуючи натовп, помчали до незахищеної колісниці. Із бганок своїх убрань вони витягли довгі тонкі ножі.
Начальниця варти чекала. Коли найспритніший з нападників стрибнув у бік колісниці, вона прохромила його мечем швидше, ніж його ноги встигли торкнутися землі. Падаючи, його тіло витягло меч із її руки: випустивши руків'я, вона обернулася назустріч двом іншим нападникам. У її руці блиснув кинджал. Два вбивці добігли до колісниці й наскочили на неї водночас з обох боків трону.
Начальниця варти махнула рукою — один з нападників упав на землю мертвим. Тієї самої миті вона кинулася вперед, захистивши власним тілом царицю від останнього удару. Вона впала на коліна своїй володарці: довкола розкуйовдилося довге чорне волосся.
Інші охоронниці, знищивши демонів, побачили небезпеку ззаду, за мить третій нападник загинув, прохромлений дванадцятьма клинками. Охоронниці кинулися до колісниці й потягли трупи геть.
Залунали накази. Заляскали нагаї, раби натягли линви, й колісниця рушила далі. Пелюстки квітів досі сипалися на спорожнілі вулиці. Цариця сиділа на троні, дивлячись просто перед собою — білолиця, байдужа, — й біле вбрання на її колінах було в червоних кривавих плямах.
Тіло начальниці варти лежало в затінку міських воріт, поки повз нього проходив гурт жриць. Коли вони пішли, приголомшеним служникам знадобилося кілька хвилин, щоб очистити вулицю. І навіть тоді ніхто не помітив дівчинки, що сиділа вгорі, на посту охорони, й дивилася, як заносять на пагорб мертве тіло її матері…
* * *
Ашміра розплющила очі. Усе було так само, як перед тим, коли вона заснула. Тінь від її балдахіна, прикрашеного китичками, коливалася на верблюжій спині. Попереду тяглася вервечка інших верблюдів, що зникала аж за обрієм. Рипіли жердини, тихо тупотіли копита по камінню… У роті пересохло, голова гула. Убрання перетворилось на промоклий кокон.