— Побачити царя Соломона. Нашому царству потрібна його допомога… — Ашміра закліпала віями й мило зітхнула: — Сподіваюсь, мені пощастить добитись у нього прийняття!
— Еге ж. Кажуть, ніби цар Соломон щодня влаштовує раду й вислуховує кожного, хто приходить до нього, — торговець ковтнув вина зі свого бордюга. — Рік тому двох селян, що жили біля Тіра, спіткало лихо: їм дошкуляла сарана. Вони пішли до Соломона. Соломон послав демонів, демони винищили сарану, й квит! Ось що значить володіти чарівним Перснем! Хочеш вина?
— Ні, дякую. То він щодня влаштовує ради? А мене туди пустять, як ти гадаєш?
— Звісно, пустять! Щоб таке гарненьке дівча та не пустили?.. — він поглянув у темряву. — Ну, коли ти їдеш із самісінької Аравії, то тут, напевно, ніколи ще не бувала…
Ашміра міркувала про те, що їй робити, коли вона приїде до Єрусалима. Треба, мабуть, одразу піти до палацу й наполягти, щоб її пустили на завтрашню раду. Її приведуть до царя. І коли вона постане перед ним — і всі чекатимуть від неї якогось покірного прохання, — вона ступить уперед, кине геть плащ і…
Нетерплячка вогнем пекла в її грудях, а долоні свербіли.
— Так, — байдуже відповіла вона, — я ніколи ще не бувала в Ізраїлі.
— Ні, не в Ізраїлі, а тут! — він показав на скелю, що височіла над ними. — На цьому самому місці!
— Ні, не бувала.
— Он як! — він усміхнувся. — Бачиш отам самотній кам'яний стовп? Його знають усі. А ти знаєш, що це таке?
Ашміра стрепенулась і поглянула нагору. Стовп і справді був химерний: кам'яні шари здавалися випуклими й викривленими, а на вершині стриміли якісь дивовижні виступи. В кволому промінні надвечірнього сонця, яке червоними потоками омивало боки стовпа, могло здатися, що це…
— Кажуть, ніби це африт на ім'я Азул, — пояснив торговець. — Він був рабом у Соломона десь на початку його правління. Він намагався знищити чарівний Перстень, принаймні так розповідають, 1 ось до чого це призвело. Обернувся на камінь і стоїть так донині! — він спересердя плюнув у багаття. — Та воно й на краще: бачиш, який він був здоровенний! Мабуть, футів з двадцять п'ять заввишки!
Ашміра розглядала похмурий стовп і зненацька відчула, як її кістки немовби заніміли. Дівчина стенула плечима: ніч ставала холодною. Скеля здіймалася так високо! Вона сягала, здавалося, самісіньких зірок. І — що це? Невже серед тіней на її вершині видніли риси велетенського суворого обличчя?..
Ні. Вітер та пісок зробили свою справу. Розібрати обличчя на нерівній кам'яній поверхні було вже неможливо.
Щільніше закутавшись у плащ, Ашміра присунулася ближче до вогню, не звертаючи уваги на подальші запитання торговця. Її шлунок ніби обернувся на воду, а зуби в роті неначе розхиталися. Шалене збудження покинуло її серце, немовби придушене велетенською рукою. Вона несподівано усвідомила, що саме збирається зробити. Розміри цієї безликої скелі, цього величезного оберненого на камінь демона змусили її зрозуміти те, чого не могли донести до неї всі історії, почуті вечорами біля вогнища: яка безмежна міць людини, що володіє Перснем.
* * *
Уранці десятого дня караван опинився в місці, де скелі впритул підступали до шляху. Вершини бескетів осявало сонце, а внизу, в ущелині, якою прямували верблюди, панувала прохолодна сіра тінь.
Ашмірі не спалося цієї ночі. Хвиля страху, що огорнула її минулого вечора, тепер відступила, залишивши її млявою, сонною та сердитою на саму себе. Хіба її мати злякалася б звичайнісінької скелі? Хіба цього чекає цариця від своєї охоронниці? Ашміра, згорбившись, сиділа на верблюді, поринувши в свої похмурі думи.
Стіни ущелини майже зімкнулися над дорогою. Праворуч схил осипався, перетворившись на безладну купу каміння. Знічев'я оглядаючи мертві скелі, Ашміра помітила, що між брилами сидить щось маленьке й буре. То була пустельна лисиця — з великими вухами, прикрашеними чорними китичками, й вогниками в очах. Лисиця сиділа на скелі, спостерігаючи за караваном.
Верблюд сповільнив ходу, долаючи нерівну дорогу, й на якусь мить Ашміра порівнялася з лисицею. Лисиця була лише за кілька футів від неї. Якби Ашміра схотіла, то дотяглася б до тварини, звісившись зі свого сідла. Лисиці страшно не було, її круглі чорні очі зустрілися з очима дівчини.
Верблюд рушив далі, й лисиця залишилася позаду.
Ашміра сиділа непорушно, відчуваючи під собою тихе погойдування верблюда, дослухаючись до невтомного тупоту його ніг і до тиші ущелини. Тоді зойкнула, витягла нагай із чохла при сідлі, схопила повідця й пустила верблюда клусом. Де й поділася її млявість; очі дівчини виблискували, рука намацувала під плащем кинджал.