Перші два дні минули без пригод. Щоранку Хаба вилазив зі свого шатра, голосно лаяв нас за лінощі, недоладно погрожував і розсилав на всі боки. Щовечора, даремно прокружлявши в небі цілісінький день від сходу до заходу сонця, ми поверталися ні з чим, щоб вислухати його докори. Пустеля велика, а вороги наші хитрі. Розбійники — хай там хто вони такі — десь зачаїлися.
У середині третього дня я знов обернувся на фенікса й закружляв над південним торговим шляхом. Спочатку піді мною проплив Геброн, далі Арад. На сході блиснуло, наче дзеркало, велике Солоне море, по берегах якого біліли, наче кістки, стародавні міста. Попереду височіли Едомейські гори, які вели до ще розлогіших пустищ, а біля їхнього підніжжя видніла громада невисоких темно-пурпурових скель — безводна пустеля Сін.
Торговельний шлях тут нагадував тонесеньку буру жилку, що повзла землею серед мертвих бескетів. Якщо летіти вздовж неї досить довго, то врешті потрапиш до Червоного моря — до міст, куди приходять каравани з Єгипту, з Шеби й навіть із далеких Нубії й Пунту. Проте мені не треба було так далеко.
Я кружляв у небі, й мої чорні очі виблискували на сонці. Зненацька я побачив спалах у відповідь на землі. Щось блиснуло на стежці, яка вела вбік від головного шляху до села, що ховалося серед гір. Блиск я чітко помітив — слід було розібратися, що й до чого.
Я полинув униз, тішачись вітром, що куйовдив мені пір'я, й нехитрою свободою неба. Врешті-решт не так уже все й погано. Я живий, я лечу, я здихався цього клятого будівництва. Так, мені ще належало відшукати й знищити якихось «чудовиськ», та коли ти — сміливий джин з небуденними здібностями, що пережив битви при Кадеші й Меґіддо, і до того ж — це було зараз найсуттєвіше — так довго пронидів у Єрусалимі в товаристві наймерзенніших істот, які коли-небудь потрапляли до пентакля, — то невеличка бійка тільки на користь.
Проте виявилось, що я запізнився. Бійка вже відбулася й закінчилася.
Ще з повітря я помітив на стежці сліди бою. Земля почорніла, потріскалась і була вкрита темними плямами — навряд чи фарбою. Повсюди виднілися клапті одягу та уламки дерева. Пахло давно знайомим жахом — використаною магією та розтерзаною плоттю.
Блиск, який я помітив, виходив від зламаного клинка, що лежав на камінні. Клинок був не один: поряд лежав його власник, чи радше шматки його тіла.
Сівши на землю, я обернувся молодим красенем-шумером, темнооким і пильним. Я став і озирнувся на всі боки. Було чітко видно уламки кількох возів: дерево розщепилось і обгоріло, колеса розбиті вщент. Зі скель обабіч дороги сумно звисало якесь шмаття. Я не придивлявся до нього, бо добре знав, що це таке.
Один із загиблих лежав просто серед дороги, поряд зі своїм розбитим щитом. Руки й ноги були недбало розкидані — так, що могло видатись, ніби чоловік спить… якщо не звертати уваги на те, що йому бракувало голови. Його — як і його товаришів — не тільки вбили, а й пограбували: увесь вантаж з возів зник. Авжеж, це справа розбійників, і до того ж — свіжа. Я запізнився хіба що на один день. Вони, можливо, ще й досі поблизу.
Я пройшов трохи вперед звивистою стежкою, дослухаючись до шепоту вітру серед скель і дивлячись собі під ноги. Земля тут була надто суха й витоптана, щоб на ній залишилися сліди, проте в одному місці — там, напевно, хтось пролив воду з бордюга, — я побачив глибокий трикутний відбиток лапи з трьома кігтями. Я нахилився, оглянув слід, далі випростався — і озирнувся, збираючись повертатися назад.
І заціпенів.
Дорога піді мною вела праворуч, униз схилом гори. Десь за двадцять-тридцять ярдів від мене, якраз за місцем нападу, вона зникала з очей за виступом скелі. Бескети ліворуч від мене були круті, яскраво освітлені згори денним сонцем. Кожну дрібничку — камінець, тріщинку, вигин рожевих шарів каменю — мені було чудово видно.
Так само, як і Хабину тінь.
На осяяному сонцем бескеті чітко виднів силует його лисої голови. Я бачив гладенький рівний череп, довгий гачкуватий ніс, випнуте вперед кощаве підборіддя. Бачив я й незграбні плечі з передпліччями, проте нижня частина тіла губилася серед брил, розкиданих на дні долини. Здавалося, ніби сам чарівник стоїть десь за рогом і дивиться вгору, на мене.