До речі! Третій чарівник… Куди він подівся?
Аж тут зблизька пролунав голос — високий і владний:
— Демони! Не смійте ні рухатись, ні говорити без мого веління, хіба що задля того, щоб покірно, упавши ниць лицем, повзати перед верховною жрицею Сонця з благословенної країни Гім'яр! Я кажу це від імені своєї цариці й від імені всього Гім'яру! Негайно назвіть себе: хто ви такі і яка ваша природа, інакше відчуєте, що таке наш великий гнів!
Як на мене, тут вистачило би й простого «добридень».
16
Не те, щоб я не помітив, що ми не самі. Просто мені було до того байдуже. У розпалі битви думаєш лише про головне, а саме: як розпороти пузо ворогові й при цьому не дати йому відтяти тобі руку й зацідити нею по твоїй же довбешці. Якщо й залишається хоч яка-небудь сила, то її вистачає хіба що на прокльони. Повзати ниць перед незнайомими спостерігачами — це, так би мовити, не основний номер твоєї програми. Особливо тоді, коли ти саме їх і рятуєш.
Тому я не став поспішати. Обтрусив з себе пісок і оглянув віддалені рівні своєї сутності, а тоді вже обернувся й подивився, хто це там розмовляє.
Не далі ніж за дванадцять дюймів від себе я побачив пику, що зирила на мене з презирством, зневагою й бажанням поремиґати свіжої травички. То був верблюд. Прослідкувавши за напрямом його шиї, я виявив червоно-жовту шовкову подушку, припасовану до його сідла. Нижче звисали китички чепрака, а вище на поламаних жердинах колихався балдахін — на жаль, геть обгорілий і подертий.
На подушці сиділа молода дівчина — майже дитина. Її чорного волосся, зачесаного назад, було майже не видно під шовковою хусткою, проте брови вона мала тонкі й насмішкуваті, а очі — чорні, наче онікс. Обличчя — вузьке, колір шкіри — смаглявий і рівний. Людина, мабуть, назвала б її красунею. Моє досвідчене око помітило також ознаки свавілля, кмітливості й суворої рішучості, а пасувало це їй чи ні — то вже не мені було судити.
Дівчина прямо сиділа на своїй подушці, поклавши одну руку на передню луку сідла, зроблену з акації, а другою недбало тримаючи повіддя. На ній був полотняний дорожній плащ, пофарбований пустельними вітрами у вохристий колір і подекуди опалений полум'ям утуку, й довге вовняне вбрання, виткане геометричним червоно-жовтим візерунком. Убрання щільно облягало її тулуб й вільніше спадало до ніг. У сідлі вона сиділа боком, а її ноги були взуті в невеличкі шкіряні чобітки. На тонких оголених зап'ястках бряжчали бронзові браслети. На шиї в неї висіла срібна підвіска у формі сонця.
Її волосся трохи розкуйовдилося, деякі пасма спадали на обличчя, й під оком видніла маленька свіжа рана, проте загалом вона, здається, вибралася з халепи цілою.
Одне слово, розповідати все це довше, ніж побачити. Я з хвилину роздивлявся на неї і врешті спитав:
— Хто це сказав — ти чи верблюд?
— Я, — насупилася дівчина.
— А манери в тебе нівроку верблюжі, — мовив я, відвертаючись. — Ми щойно перебили утуку, які на тебе напали. Це ти повинна впасти перед нами на коліна й дякувати за порятунок. Авжеж, Фекварле?
Мій товариш нарешті підійшов ближче, обережно мацаючи рану на своїх грудях.
— Клятий цап! — буркнув він. — Прохромив мені груди рогом саме тоді, коли я душив двох інших! Троє на одного — отакої! Дехто з джинів не має ані найменшого уявлення про чемність… — Тільки зараз він помітив дівчину. — А це хто така?
— Врятована. — стенув я плечима.
— А ще хто-небудь врятувався?
Ми оглянули жалюгідні рештки каравану, розкидані по пустелі. Усе було тихо, ніде ніщо не ворушилося, крім пари верблюдів без вершників, що походжала поблизу, й стерв'ятників, які ліниво кружляли в небі. Інших живих істот видно не було.
Не було видно й ще декого — едомейського чарівника-втікача. Мені зненацька спало на думку, що добре було б притягти його до Єрусалима живим. Соломонові напевно буде цікаво дізнатися з перших вуст причину появи розбійників…
Дівчина, що так і не подякувала нам, сиділа тим часом на своїй подушці й дивилася на нас із Фекварлом великими темними очима. Я чемно звернувся до неї:
— Я шукаю одного з розбійників, що напали на ваш караван. Він утік по скелях униз — отуди. Ти мала б його помітити. Чи не скажеш, куди він подівся… якщо тобі, звичайно, це не завдасть клопоту?
Дівчина ліниво показала на велику кам'яну брилу з протилежного боку дороги. З-за брили стирчали чиїсь ноги. Я кинувся туди й побачив мертвого едомея; з середини чола в нього стримів срібний кинджал. Від аури срібла мене занудило, проте я все-таки труснув тіло — хтозна, може, цей чолов'яга просто непритомний! Ні, все марно… Ось тобі й живий свідок, якого я сподівався привести до Соломона!