Юнак вирячився на неї й насмішкувато підняв брову:
— У вас у Гім'ярі завжди так розмовляють?
— Зазвичай ми менш емоційні й тому складніше будуємо свої речення.
— Та невже?! Ну, складними реченнями ти мене не здивуєш, тож усю цю твою балачку я загалом зрозумів. Тільки май на увазі: тутешній люд — простий, може враз заплутатись у пишній мові, особливо там, де ти казала про свою негідну тушу..
— Негідну душу! — розгублено заморгала Ашміра.
— І про неї — теж. А щодо твоїх запитань, то не журися. Фекварл вирушить по нашого господаря, який неодмінно супроводить тебе до Єрусалима, як тобі й хотілося. І якщо ти, із вдячності, замовиш за нас перед ним слівце й переконаєш відпустити нас на волю, то ми теж будемо тобі вельми вдячні. Останнім часом рабство в Соломона надто вже втомлює нас.
Серце в Ашміри затьохкало:
— То ваш господар — сам Соломон?
— Формально — ні. А практично — так, — юнак насупився. — Тут усе надто непросто. Будь-що чарівник скоро з'явиться сюди. Можеш поки що придумати зворушливу промову на мою підтримку.
Демон, насвистуючи, помаленьку попрямував уздовж решток каравану. Ашміра дивилася йому вслід і гарячково міркувала. Відтоді, як бойовий запал згас у її душі, вона відчайдушно намагалася опанувати себе й зберегти контроль над тим, що відбувалося навколо.
Спочатку її думки заповнило приголомшення — від несподіваної засідки, від загибелі людей, з якими вона стільки днів мандрувала, від нечуваної моці демона з головою варана й від того, що її закляття Сили не подіяло на нього. До того ж їй довелося віч-на-віч розмовляти з Соломоновими демонами, приховуючи свій страх перед ними. Це було важко, проте врешті їй вдалося. Вона вижила. І тепер, спостерігаючи за демоном, Ашміра зненацька відчула приплив відчайдушної надії. Вона жива, її місія попереду! Мало того, що їй пощастило врятуватись від загибелі, — Соломонові слуги доправлять її просто до царя! А напад на Шебу має відбутися лише через дві ночі. Будь-який виграш у часі може виявитися рятівним!
Тим часом демон відійшов убік і походжав туди-сюди, поглядаючи на небо. Він здавався досить-таки балакучим, хоча й дещо гордовитим та образливим. Може, варто було з ним ще трохи побалакати? Він Соломонів раб, тож мусить чимало знати й про самого царя, й про його палац, і навіть, можливо, про Перстень.
Вона рішуче смикнула повід. Верблюд підігнув передні ноги й нахилився, опустившись колінами на пісок. Далі він підігнув задні ноги й ліг.
Ашміра м'яко зіскочила з сідла на землю. Оглянула свій обгорілий плащ, розгладила його і, не випускаючи з рук шкіряної торбини, підійшла до демона.
Крилатий юнак поринув у думки. Сліпучо-білі крила виблискували на сонці. Ашміра на мить звернула увагу на те, як нерухомо він стоїть, і на його меланхолійне, спокійне обличчя. Цікаво, що він бачить перед собою?.. Вона роздратовано виявила, що руки в неї досі тремтять.
Коли вона наблизилася до юнака, той поглянув на неї:
— Ну, сподіваюсь, ти придумала для мене кілька гарних означень? Раджу тобі такі слова, як «грізний», «самовідданий» і «величний»: як на мене, звучить непогано.
— Я хочу поговорити з тобою, — відповіла Ашміра.
— Поговорити? Навіщо? — чорні брови демона підскочили вгору.
— Ну… — почала вона, — не дуже часто випадає розмовляти з таким шляхетним духом, як ти. До того ж ти врятував мені життя! Звісно, я не раз чула про могутніх істот, які будують вежі за одну ніч або дарують дощ знеможеним від посухи землям. Проте я навіть не думала, що мені випаде нагода поговорити з таким високим і прекрасним духом, як… — вона зупинилася, побачивши, як глузливо посміхнувся юнак. — Що сталося?
— «Шляхетний дух» підозрює, що тобі щось треба. Що саме?
— Я сподівалася, що твоя мудрість…
— Облиш, — відповів демон, зблиснувши своїми чорними очима. — Я тобі не якийсь там недороблений біс. Я — джин, і до того ж вельми уславлений. Джин, який зводив для Ґільґамеша мури Урука, а для Рамзеса — мури Карнака, і ще чимало мурів для інших володарів, чиїх імен нині не пам'ятають. Соломон Великий — насправді лише останній з низки славетних царів, що зверталися до моїх послуг. Одне слово, о жрице з далекого Гім'яру, — провадив крилатий юнак, — я й без тебе досить високої думки про себе, тож тобі нема чого лестити мені.