Ашміра пильно роздивлялася на ряд мовчазних демонів. Кожен з них мав подобу людини заввишки з сім-вісім футів. Усі вони, крім того, що звався Фекварлом (той уперто залишався кремезним, з волячою шиєю й гладким черевом; він сердито насупився, поглянувши на неї), мали вигляд дужих смаглявих атлетів. Ступали вони витончено і спритно, упевнені у своїй надприродній силі, ніби якісь божки, що зійшли з небес на землю. Обличчя їхні були напрочуд гарні; золоті очі виблискували в пітьмі ущелини.
— Не дуже задивляйся на них, — зауважив Бартімеус. — Це здебільшого справжнісінькі бовдури.
Чоловік на килимі сидів прямо й нерухомо, підібгавши ноги й незворушно згорнувши руки на колінах. Він закутавсь у плащ із каптуром, який захищав його від холоду, що панував у височіні. Обличчя його ховалося під каптуром, ноги були покриті килимком з густого чорного хутра. Видно було лише довгі білі пальці: ось вони розімкнулись, ляснули, й з-під каптура долинув голос, що виголошував закляття. Килим опустився на землю. Чоловік скинув з ніг хутряний килимок й одним спритним порухом став на ноги. Далі він зійшов з килима й хутко попрямував до Ашміри, залишивши позаду своїх мовчазних демонів.
Бліді руки відкинули каптур; вуста розтяглись у вітальній усмішці.
Ашмірі чарівник видався страшнішим за своїх рабів. Наче вві сні, вона побачила пару великих вологих очей, глибокі шрами на блідо-сірих щоках, усміхнені тонкі вуста — напружені, наче струни з кишок.
— Жрице, — тихо промовив чарівник, — я — Хаба, Соломонів слуга. Хай там які біди й страхи спіткали тебе, забудь про них, бо нині я приймаю тебе під своє заступництво. — Він схилив перед нею свою лису голову.
Ашміра вклонилась у відповідь:
— Я Кіріна, жриця Сонця з країни Гім'яр.
— Мій раб уже повідомив мене, — мовив Хаба, не озираючись на джинів; Ашміра помітила, що кремезний демон згорнув руки на грудях і недовірливо дивиться на неї. — Пробач, що змусив тебе чекати, — провадив чарівник, — але я був далеко звідси. І, звичайно, прошу вибачення за те, що не зміг запобігти цьому… жорстокому нападу. — Він показав на сліди битви.
Хаба стояв трохи ближче, ніж хотілося б Ашмірі. Від нього віяло дивним запахом, що нагадував їй Залу Мертвих, де жриці запалюють кадила на пам'ять про всіх матерів. Запах був солодкий, міцний і водночас ніби якийсь нездоровий. Дівчина відповіла:
— І все ж таки я дякую тобі, бо твої слуги врятували мене. Тільки-но я повернуся до Гім'яру, як одразу подбаю про те, щоб моя цариця щиро віддячила тобі.
— На жаль, я не знаю вашої країни, — мовив чарівник. Усмішка застигла на його обличчі, а великі очі пильно дивилися на неї.
— Це в Аравії, на схід від Червоного моря.
— Тобто… недалеко від Шеби? Цікаво, що всіма тамтешніми землями правлять жінки! — чарівник насмішкувато пирхнув від такої чудасії. — На моїй батьківщині, в Єгипті, теж колись цим бавилися… — провадив він. — Із цього зазвичай не буває добра. Одначе, жрице, я не можу сказати, що честь порятувати тебе належить мені. Адже це мій володар, великий Соломон, наказав мені очистити ці землі від розбійників. Якщо комусь і варто дякувати, то тільки йому.
Ашміра усміхнулася, сподіваючись, що усмішка вийшла досить-таки чарівна:
— Я хотіла б подякувати йому віч-на-віч, якщо це можливо. Насправді я прямую до Єрусалима за дорученням цариці, щоб просити Соломона прийняти мене.
— Я так і зрозумів.
— Чи не допоможеш ти мені в цьому?
Усмішка застигла, наче приклеєна; очі й далі дивились на неї. Ашміра не помітила, щоб чарівник хоч раз моргнув.
— Багато хто хоче побачити царя, — відповів він, — і багато хто зазнає розчарування. Проте я гадаю, що твоє становище і — дозволь мені сказати так — твоя незрівнянна краса дозволяють тобі сподіватися на його увагу. — Він велично обернувся до своїх рабів, його усмішка зникла. — Німшику! Слухай мене!
Один з велетнів підтюпцем вибіг уперед і скривився.
— Решта рабів залишаться з тобою й слухатимуться тебе, — наказав Хаба, — крім Хосрова, що понесе мене, як і раніше. А вам, Німшику, я доручаю таке: приберіть із дороги трупи й уламки, убитих поховайте, верблюдів спаліть. Якщо вижив хтось іще, перев'яжіть їм рани й віднесіть до Народної брами палацу — разом з усім добром і тваринами, що вціліли. Зрозуміло?
Велетенська постать завагалася:
— Господарю, але ж Соломон заборонив…
— От дурень! Розбійники знищені, ви тепер можете повернутися. Коли виконаєте доручення, чекайте мене на даху моєї вежі: там я віддам вам нові накази. Якщо зробите щось не так, шкіру злуплю! Забирайтесь!