Чарівник обернувся до Ашміри з іще ширшою усмішкою:
— Жрице Кіріно, пробач моїм рабам їхню недоумкуватість. На жаль, чарівник мусить отак воловодитися з цими тварюками, хоча тобі, напевно, це відомо…
— Так, дехто з наших старших жриць часом розмовляє з духами, — стримано відповіла Ашміра. — Я, щоправда, на цьому не знаюся…
— Ще б пак! Навіщо такій гарнюні, як ти, на цьому знатися… — Великі чорні очі знову зміряли її поглядом. — Тільки не бійся моїх рабів, — додав Хаба. — Вони цілком у моїй владі, їх скуто потужними магічними кайданами, вони бояться навіть найменшого мого слова. А тепер, якщо…
Він замовк і насупився. Десь поблизу задзеленчали дзвоники. Війнуло смердючим вітром, що зірвав з Ашміри хустку й змусив її закашляти.
Хаба ласкаво вклонився:
— Пробач, жрице. Дозволь мені відійти на хвилину..
Він виголосив закляття. Минули три секунди. У повітрі над ним, наче квітка, розквітла маленька пурпурова хмаринка. На ній, недбало закинувши ногу за ногу й заклавши за голову зчеплені вузлуваті лапи, лежав невеликий зеленошкірий демон.
— Добрий вечір, господарю, — сказав він. — Я просто подумав… — Зненацька він помітив Ашміру й скривив здивовану гримасу: — Овва, ти тут не сам! Ну, гаразд. Не заважатиму вам!
Він зручніше вмостився на хмаринці.
— Чого тобі треба, Ґезері? — запитав Хаба.
— Та годі тобі, не звертай на мене уваги! Я зачекаю. А ви собі балакайте на здоров'я!
Чарівник усміхався й далі, проте в його голосі пролунала погроза:
— Ґезері!..
— Ну, гаразд, гаразд! — маленький демон заходився чухати собі під пахвою. — Я просто хотів сказати, що все чудово! Наша красуня нарешті зламалася. Почала збирати крам і…
— Годі! — вигукнув Хаба. — Не треба втомлювати нашу гостю нудними розмовами! З тобою я потім переговорю. Негайно повертайся до моєї вежі!
Демон вирячив очі:
— Можна? Справді? Ой, як добре!
Сказавши це, він плеснув у долоні й зник.
Хаба торкнувся Ашміриної руки:
— Вибач мені, жрице. Зроби ласку, зійди на мій килим, і я подбаю про те, щоб твій недовгий політ до Єрусалима тривав якнайзручніше.
— Дякую. Ти дуже чуйний.
— Кхе-кхе! — долинуло зліва від Ашміри. Джин Бартімеус, який увесь цей час непомітно стояв поблизу, виразно кахикнув, прикривши рукою рота.
— Рабе, — байдужим голосом промовив Хаба, — ти приєднаєшся до решти. Слухайся Німшика й сумлінно працюй! Прошу, жрице Кіріно…
Бартімеус почав по-змовницьки підморгувати й посміхатися. А далі кахикнув уже гучніше, виразно поглядаючи на Ашміру.
— Ти ще тут?! — Хаба відгорнув плащ і потягся до нагая з довгим держаком, який висів у нього на поясі.
Досі Ашміра, вражена появою демонів і занурена в думки про те, що вона от-от опиниться в Єрусалимі, навіть не згадувала про свою обіцянку. Однак тепер джинові відчайдушні гримаси й несподівана огида до чарівника, що стояв поряд, напружили її пам'ять: вона згадала свою присягу й зрозуміла, що діяти слід негайно. Врешті-решт, вона заприсяглася богом Сонця й пам'яттю матері!
— О великий Хабо! — сказала вона. — Зачекай хвилину! Цей джин — разом з тим, другим, — стали мені у великій пригоді. Я вважаю, що вони врятували мені життя. Будь ласка, звільни їх за це з рабства!
І вона широко всміхнулася. Гладкий джин, що стояв серед інших демонів, ступив уперед, зробивши кілька нерішучих кроків. Бартімеус заціпенів на місці, благально піднявши руки, й дивився то на Ашміру, то на чарівника.
Хабина усмішка вперше за весь цей час трохи зів'яла. Рука його залишилась на держаку нагая.
— Звільнити?.. Люба жрице, ти справді безневинна душа! Раби мають виконувати накази — така їхня природа! Вони не можуть сподіватися волі за будь-який дрібний успіх. А щодо демонів — тут без твердої руки не обійтися!
— Але ж ці джини… — почала Ашміра.
— Повір мені, вони дістануть по заслузі!
— То вони й заслуговують на…
— Жрице! — його усмішка стала ще ширша, ніж раніше. — Люба жрице, зараз не час і не місце на такі розмови. Поговорімо про це згодом, коли щасливо дістанемося до палацу. Обіцяю, що тоді я тебе вислухаю. Згода?
Ашміра кивнула:
— Дякую! Вельми дякую тобі!
— Чудово. То ходімо! Екіпаж чекає!
Хаба показав їй довгою блідою рукою на килим. Ашміра закинула на плече торбину і попрямувала до нього разом з чарівником. Мовчазні демони побокували, пропускаючи їх. І ні тоді, ні потім, коли килим злетів у повітря, вона не озирнулася на Бартімеуса: правду кажучи, вже за хвилину вона забула про нього.