* * *
До Єрусалима було сорок миль: на верблюдах цю відстань довелося б долати цілий день, Ашміра з чарівником пролетіли її менше ніж за годину.
Демона, який їх ніс, не було видно під килимом, хоч Ашміра часом чула шурхіт його крил і приглушені прокльони. Демон линув уперед — високо над огорнутою сутінками землею. Зо два рази він провалювався до повітряних ям над гірськими хребтами. Чарівник тоді вимахував натаєм над краєм килима, підстьобуючи незграбного раба жовтими блискавками.
Якесь невидиме захисне покриття огортало килим, бо вітер, який завивав довкола в пітьмі, не налітав на них надто шалено, й центральна частина ворсистої поверхні була чиста від льоду, що вже осідав на його крайніх китицях. Проте все одно було холодно. Ашміра сиділа, поклавши на коліна торбину й загорнувшись у плащ чарівника, відчуваючи, як коливається під нею тонка матерія, й намагаючись не думати про те, як довго їм доведеться падати, якщо демон усе-таки надумає скинути їх. Чарівник сидів біля неї, підібгавши ноги, — оголений до пояса, спокійний, — і дивився просто перед себе. На її радість, він жодного разу не поглянув на неї й не заговорив, щоправда, це й без того було неможливо за таким оглушливим вітром.
Поки вони летіли, звечоріло. Далеко на західному обрії ще видніла багряна смужка світла, однак земля внизу почорніла, й над головою спалахнули зорі. Вдалині мерехтіли вогники невідомих їй сіл: здавалося, тільки простягни руку — і набирай їх цілу жменю!
Нарешті перед нею розкинувся Єрусалим — наче яскравий метелик, що сів на темне стебло вершини пагорба. На зубчастій стрічці зовнішніх мурів палали вартові вогнища: на вежах, що стриміли вздовж стін, сяяли зелені чаклунські вогні. А всередині кола мурів купчилися тисячі менших вогників — скромні будиночки та крамнички, й на вершині, над цим розсипом світлячків, — могутній палац царя Соломона, саме такий великий, гордовитий і недоторканний, як про нього розповідалося в переказах. Ашміра відчула, як їй сохне в горлі; пальці, сховані під теплим плащем, непомітно торкнулися кинджала на поясі.
Вони стрімко рушили вниз. Ще мить — і поряд залопотіли шкірясті крила, і в темряві біля них хтось з'явився. У роззявленій пащі спалахнуло полум'я, низький голос окликнув їх. Ашмірі аж мороз пройшов поза шкірою. Хаба ж навіть не обернувся — зробив умовний знак, і задоволений вартовий зник у мороці.
Ашміра щільніше загорнулася в плащ, не звертаючи уваги на нудотно-солодкий мертвотний запах, яким він був просякнутий. Правду кажуть, що столицю великого царя надійно охороняють навіть у повітрі, навіть серед ночі. Цариця Балкіда мала рацію — як і завжди. Жодне військо не змогло б увійти до Єрусалима, й жодному ворожому чарівникові це було б не під силу.
Але ж вона, Ашміра, потрапила сюди! Бог Сонця не покинув її! Його милістю й благословенням їй пощастить прожити ще хоч трохи, щоб завершити те, що треба.
Серце її тьохнуло, волосся на голові стало дибки: їхній килим полинув просто до палацу. Коли він майнув над мурами, на мурах заревіли сурми — і зусібіч долинули гучні удари: єрусалимські брами замикали на ніч.
19
— Ну, що я тобі казав, Бартімеусе? — мовив Фекварл. — Пурхнула собі — й навіть не озирнулася!
— Знаю вже, знаю.
— Заскочила до Хаби — от уже спритниця! — і обоє втекли світ за очі. А де ж ми? На волі? — ущипливо додав Фекварл. — Ану, озирнися навколо!
— Вона ж намагалася, — заперечив я.
— Тільки щось не дуже старанно!
— Еге ж…
— Спроба була не надто наполеглива, чи не так!
— Еге ж…
— То чого ж ми її не з'їли? — запитав Фекварл.
— Атож! — вигукнув я. — Твоя була правда, я згоден! Тепер ти задоволений? От і гаразд. І годі вже мені дорікати!
Щоправда, про цю невеличку ласку просити було вже запізно. Фекварл дорікав мені вже кілька годин поспіль. Він не міг відчепитись від мене ні на хвилину, поки ми прибирали ущелину, — навіть тоді, коли копали могили, навантажували верблюдів і намагались кинути їх у вогонь. Він не змовкав ані на мить, зіпсувавши мені цілий вечір.
— Бачиш, люди — вони завжди заодно, — торочив Фекварл. — Так завжди було й завжди буде! А якщо вони заодно, то й нам слід триматися купи! Ніколи не вір жодній людині! Є змога зжерти її — жери! Правда, хлопці?
Звідусіль долинув схвальний гамір. Фекварл кивнув:
— Ось вони розуміють мене, Бартімеусе! Чому ж ти ніяк не зрозумієш мене, заради Зевса?
Він розлігся на кам'яному парапеті, вимахуючи схожим на гарпун хвостом.