Мене огорнула лють. Я ступив уперед, до краю кола.
— Спокійно, спокійно! — мовив Хаба. — За умовами закляття, яким тебе викликали, ти не можеш заподіяти мені шкоди. Та якби й міг, це було б нерозумно, джинчику! У мене є захисник, — ти, напевно, це вже знаєш.
Він ляснув пальцями. Істоти в клітках зненацька вщухли.
Тінь за спиною в Хаби відірвалась від підлоги. Вона піднімалася вгору, наче сувій, що розгортався, — вище й вище, над головою чарівника, — тоненький, як папір, клапоть пітьми без будь-яких рис і подоби. Вона здіймалась, аж поки її пласка чорна голова торкнулась кам'яних блоків стелі. Чарівник поряд із нею видавався лялькою. Нарешті вона простерла свої пласкі чорні руки — ширше, ширше, аж до країв склепіння — й нахилилася, збираючись оточити мене.
20
— Що, Бартімеусе, заціпило? — спитав Хаба. — Щось це не схоже на тебе!
Він казав правду. Мені було не до розмов. Я озирався на всі боки, тверезо оцінюючи своє скрутне становище. Мінуси були очевидні. Я перебував глибоко під землею в лігві підступного чарівника, загнаний у куток його велетенським рабом-тінню, що тяг до мене свої жадібні пальці. Ще секунда чи дві — й мене заженуть у позбавлену всякого смаку пляшечку і зроблять із мене дешеву цяцьку, можливо — навіки. А щодо плюсів…
Жодних плюсів для себе я поки що не виявив.
Проте одне я знав напевно. Якщо вже мені судилась така моторошна доля, я не зустрічатиму її в подобі низенького пузатого бісеняти. Я виструнчився й перетворився на високого, поставного юнака зі сліпучо-білими крилами за плечима. Саме таку подобу — аж до блакитних вен на тонких зап'ястках — я мав багато століть тому, коли служив воїном у Ґільґамеша в Шумері.
Як наслідок, я, звісно, відчув себе краще. Одначе цей наслідок був не єдиний.
— Гм-м, чудово! — зауважив Хаба. — Будеш мати ще кумедніший вигляд, коли тебе проштовхнуть через ту маленьку дірку. Шкода, що я не зможу помилуватися цим… Аммете!
І він, не озираючись на чорну тінь, що коливалась у нього за спиною, підняв кришталеву пляшечку. Примарна рука, пальці якої щойно тяглися до моєї шиї, вмить відсахнулася, зігнулася, наче тростинка, з дивовижною акуратністю взяла пляшечку з руки чарівника й підняла її в повітря.
— Закляття Нескінченного Ув'язнення, — говорив Хаба, ляскаючи по столику смужкою папірусу, — дуже довге й потребує серйозних зусиль. Зараз я не маю на це часу. Проте Аммет може виголосити його замість мене. — Він поглянув угору, й величезна голова тіні опустилася до рівня його обличчя. — Любий Аммете, настає час бенкету, і оскільки я маю зустрітись у палаці з чарівною дівчиною, зволікати більше не можу. Закінчи тут наші справи, як ми й домовлялися. Усі потрібні слова я записав — ти побачиш, що вони придатні для джина такого рівня. Коли все буде зроблено й Бартімеус опиниться всередині, запечатай пляшечку розтопленим оливом і познач усіма належними рунами. А коли печатка охолоне, принесеш пляшечку мені. Ми з Ґезері будемо в Залі Чарівників.
Сказавши це, він без жодного слова, навіть не озирнувшись, вийшов з кола й попрямував геть між колонами. Фоліот махнув мені ручкою й почимчикував за ним. Тінь залишилася там, де була. Ще якусь мить кінці її довгих, тонких ніг були з'єднані з ногами чарівника. Вони витягалися дедалі більше, більше — аж поки, ніби знехотя, обірвалися з тихим, вологим чваканням.
Чарівник рушив далі, а дві тонкі смуги, схожі на струмені опівнічної темряви, потекли назад по кам'яних плитах до ніг, де, влившись у них, зникли.
Долинув голосний гуркіт — гранітні двері зачинилися. Хаба пішов. Його тінь мовчки стояла і роздивлялася мене.