— Бартімеусе, як ти смієш! Ось зараз начувайся…
Сердитий шепіт пролунав між лабіринтом колон. Десь спалахнуло червоне полум'я. Потужна Судома з сичанням ударилась об стелю, заметушилась між стовпами, зачепила скраю мої ребра, і я шкереберть упав на підлогу, розбризкуючи блискучу сутність. Закляття полетіло далі, вдарилось об стіну й підпалило шафу з муміями.
— Оце шкода! — вигукнув я, важко підіймаючись на ноги. — Майже повна колекція була — по одному з кожної династії!
Тінь знову поринула в мовчання. Я, кульгаючи, сховався за колоною, загорнувся в крила й заходився чекати.
Тиша. Нових атак поки що не було. Аммет, очевидно, вирішив звести збитки до мінімуму.
Я чекав, раз по раз визираючи з-за колони. У підземеллі було досить-таки темно. Окремі зелені чаклунські вогні на стелі то спалахували, то знову згасали; інші були знищені нашою магічною стріляниною. З тріщини у підлозі курився дим. З дір у стінах сипалося гаряче сміття — великі й малі шматки, купки червоних іскор, що поволі гаснули.
А я чекав.
Нарешті серед клубів диму з'явилася темна вузька постать. Вона линула між колонами, наче акула над мілиною, швидко обертаючи туди-сюди круглу довбешку.
Тільки-но він підбереться до мене, все скінчиться.
Я підняв мізинець і послав невеличкий Імпульс — до стелі й далі через дим на той бік підземелля. Імпульс, тихо дзенькнувши, вдарився об кам'яну лаву.
Тінь схилила голову і швидше за думку майнула туди. Я так само швидко помчав уздовж стіни в протилежний бік.
Там я побачив перед собою сутнісні клітки — десятки й десятки кліток. Силові лінії сяяли в темряві огидним зеленаво-білим світлом, наче поганки на гнилому пеньку. Якби я мав час, то розтрощив би їх усі по одній, щоб якомога менше нашкодити крихким істотам, ув'язненим усередині. Проте часу я не мав і знав, що іншої нагоди не випаде. Тому я пожбурив у них дві Судоми — жовтаво-білі вогняні стрічки, що обернулись на вири потужної магічної сили. Вони підхопили клітки, підкинули їх у повітря, розірвали силові лінії й зламали залізні дроти.
Я припинив магічні дії: клітки попадали на підлогу. Деякі порозлітались на шматки, інші луснули, наче яєчна шкаралупа. Вони громадилися темним жужмом, і ніщо в них не виказувало ані найменшої ознаки життя.
Позаду мене з'явилася темна постать. Тонкі стрічки-пальці зімкнулись на моїй шиї.
— Бартімеусе, — прошепотіла тінь, — що ти накоїв?
— Ти спізнився! — прохрипів я. — Спізнився!
Так, він спізнився. По всіх клітках щось мерехтіло й ворушилося. З кожної тріщини й пролому струменіло ясно-біле світло. Воно було тьмянішим за силові лінії, проте приємнішим і чистішим. І в кожному вогнику був помітний рух: в'язні скидали свої спотворені, змордовані подоби, позбувались усіх земних злигоднів. Вони вислизали з кожної клітки — малесенькі кривульки та язички осяйної сутності, що злітали вгору, спалахували на мить і зникали.
Ось зник останній — вогник надії зблиснув і згас, — і пітьма огорнула клітки, тінь і мене.
Я стояв серед мороку і всміхався.
Щоправда, недовго. Тінь з виттям підхопила мене й заходилася так трусити, терзати й молотити, що мої почуття заніміли, а розум трохи відірвався від світу. Тому я майже не чув слів закляття; майже не відчув, як могутня сила стиснула залишок моєї сутності; майже не відчув, як мене оточили стінки моєї кришталевої в'язниці; майже не усвідомив, що розтоплене оливо вже запечатало вихід із неї — й що Хабине прокляття здійснилось, і моє моторошне ув'язнення розпочалось.
Частина третя
21
Ашміра стояла перед дверима, дослухаючись до того, як ущухають удалині м'які кроки слуги. Коли нарешті стало тихо, вона взялася за двері — вони виявились незамкнені. Дівчина нишком прочинила їх і визирнула в коридор. Там у нішах мерехтіли світильники, по стінах висіли яскраві килими, блищала підлога, викладена мармуровою плиткою. Поблизу нікого не було — принаймні з тих, кого вона могла б побачити.
Ашміра знову зачинила двері і, притулившись до них спиною, озирнула кімнату для гостей, куди її поселили. За її приблизними підрахунками, кімната була разів у п'ять-шість просторіша за її службову комірчину в Марібі. Підлогу, як і в коридорі, було викладено химерним візерунком з мармурової плитки. Уздовж стіни стояло застелене шовком ліжко, що аж ніяк не поступалося покоям цариці Балкіди. Тепле світло ламп осявало дерев'яні шафки; за двома завісками парував таз із водою. На постаментику біля вікна стояла бронзова фігурка хлопчика, що грає на лірі; з химерного й крихкого вигляду статуетки Ашміра зрозуміла, що ця річ, напевно, дуже давня.