Вони йшли палацом. Чарівник трохи накульгував у своєму довгому білому вбранні; Ашміра не відставала від нього. Вони простували коридорами, освітленими смолоскипами, долали мармурові сходи, проходили повз вікна, що виходили в темні сади, минали величні галереї — геть порожні, як не рахувати постаментів, на яких височіли стародавні статуї. Ашміра уважно придивлялася до цих статуй: вона впізнавала роботу єгипетських митців, майстрів з Північної Аравії, проте інші стилі були їй незнайомі. Серед них траплялися зображення воїнів, жінок, духів з головами тварин, боїв, процесій, селян, що працюють у полі…
Візир помітив її зацікавленість скульптурами.
— Соломон — великий колекціонер, — зауважив він. — Мистецтво — найбільша його пристрасть. Він вивчає пам'ятки давніх цивілізацій… Бачиш оту величну голову? Це фараон Тутмос Третій. Це частина велетенської статуї, яку цей фараон спорудив у Ханаані, недалеко звідси. Соломон знайшов її уламки, поховані в землі, й звелів нам перенести їх до Єрусалима. — Очі чарівника виблискували в магічному світлі. — Ну, жрице, що ти скажеш про палац? Вражає, еге ж?
— О, який він великий! Більший за палац цариці в Гім'ярі, хоч і не такий гарний…
Візир засміявся:
— А що, його теж збудували за одну ніч, як цей? Соломон забажав, щоб його покої затьмарили своєю красою палаци стародавнього Вавилону. І що ж він зробив? Викликав духа Персня! Дух наказав з'явитися дев'ятьом тисячам джинів. Кожен мав із собою відерце, кельму й крила метелика на спині, щоб гомін робіт не заважав спати царевим дружинам, які спочивали в шатрах нижче на схилі пагорба. Ще вдосвіта останній камінь було покладено на місце, і в садку забили водограї. Соломон сів снідати під помаранчевими деревами, принесеними з далеких східних земель. Від самого початку це був палац див, подібного якому світ ще не бачив!
Ашміра пригадала крихкі валькові вежі Маріба, які її народ зводив і дбайливо лагодив уже стільки століть — і яким тепер загрожував той самий Перстень. Вона міцно стиснула зуби, проте все ж таки спромоглася вдати щирий подив.
— За одну ніч! — вигукнула вона. — Невже це може зробити один невеличкий перстень?
Візир скоса поглянув на неї з-під важких повік:
— І все ж таки це правда.
— Звідки ж узявся цей Перстень?
— Хтозна? Запитай у Соломона.
— Може, він сам змайстрував його?
Зеленоока миша насмішкувато запищала.
— Оце вже навряд! — відповів візир. — За своїх юних днів Соломон був досить-таки скромним чарівником — аж ніяк не одним з найкращих у світі. Проте в його душі палала незгасна пристрасть до таємниць минулого, любов до давнини, коли люди вперше опанували магію й викликали з безодні перших демонів. Соломон збирав артефакти давніх цивілізацій і заради цього багато мандрував Сходом. Кажуть, що якось він заблукав у своїх мандрах і натрапив на стародавні руїни, де й відшукав Перстень, який уже невідомо скільки років пролежав схованим від погляду людей та духів… — Візир понуро всміхнувся. — Не знаю, чи правда це, чи ні, але це все, що мені відомо. Відтоді, як він знайшов цей Перстень, доля всміхалася йому частіше, ніж будь-якій іншій людині.
Ашміра зітхнула по-дівочому:
— О, як би мені хотілося поговорити з ним!
— Нічого дивного. Та, на жаль, ти не одна така. В Єрусалимі є чимало інших людей, що прибули сюди в справах, подібних до твоєї. Ось, нарешті ми прийшли! Дивися — це оглядова галерея над Залою Чарівників. Поглянь, якщо хочеш, перш ніж ми підемо вниз.
У стіні коридору була кам'яна ніша, в центрі якої виднів отвір. А за ним розлягався великий простір, осяяний світлом. Звідти лунав гомін.
Ашміра зайшла до ніші, поклала долоні на холодний мармур, трохи подалася вперед.
Її серце тьохнуло й заніміло.
Вона побачила перед собою величезну залу, освітлену кулями, що плавали в повітрі. Стелю зали було зроблено з темного коштовного дерева — кожна балка з цілого стовбура. Біля стін височіли колони, вкриті магічними знаками, а самі стіни були тиньковані і розмальовані дивовижними сценами з тваринами й духами в танці. Вздовж покою стояли ряди столів, а за тими столами сиділо багато чоловіків та жінок, що їли з золотих тарілок і пили з золотих келихів. Перед ними стояли великі тарелі з усілякими наїдками. Білокрилі джини в подобах золотоволосих юнаків ширяли над столами, розносячи глечики з вином. Варто було комусь піднести руку й віддати наказ, як юнаки вмить підлітали — й червоне вино блискучими струменями лилося в спорожнілі келихи.