Люди, що сиділи за столами, були навіть різноманітніші за тих, кого Ашміра бачила в Ейлаті. Деякі були взагалі химерні — білошкірі чоловіки з рудуватими бородами, вбрані в незграбний одяг із хутряним підбоєм, чи витончені жінки в сукнях, зітканих із нефритових волокон.
Уся ця гурма людей сиділа, їла, пила, розмовляла, а з висоти, з середини тинькованої стіни, з-за джинів, що перекидались у повітрі, спостерігав за всім намальований цар.
Він був зображений на троні. Очі його були темні, обличчя — гарне й мужнє; вся його постать випромінювала сяйво. Він дивився вперед, повний спокійної, врочистої величі, й мав на пальці Перстень.
— Ці всі посланці, — сухо сказав візир за її плечем, — прийшли просити в Соломона допомоги, як ти. І всі вони, як ти, хочуть обговорити з ним надзвичайно важливі справи. Отже, як бачиш, усім вам догодити непросто. Проте ми дбаємо, щоб усі були ситі й напоєні, поки чекають на свою чергу. Більшість із них залишаються цілком задоволені: дехто навіть забуває, навіщо прийшов! — Чарівник захихотів. — Зараз і ти прилучишся до них — ходи ж. Місце для тебе вже готове!
Він обернувся й попрямував далі. Ашміра, з запаленими очима й пересохлим ротом, подалася за ним.
22
Частували, принаймні, тут справді щедро. Деякий час Ашміра взагалі не думала ні про що, крім печені, винограду, медових коржів і густого червоного вина. Шум зали огортав її; вона почувалася ніби в розкішному коконі. Врешті вона — з легеньким болем у животі й приємним туманом у голові — відірвалася від харчів і озирнулася. Візир мав рацію: в такому місці справді легко було забути про те, навіщо сюди приїхав. Вона підняла голову, примружила очі й пильно оглянула величезну постать на троні: може, Соломон насправді саме цього й домагався!
— Ти новенька, еге ж? — запитав чоловік, що сидів поряд. Він саме підчепив ножем з тарілки шматок м'яса з поливою. — Ласкаво просимо! Скуштуй ось земляного зайця!
— Дякую, — відповіла Ашміра. — Я вже сита. А ти теж хочеш поговорити з Соломоном?
— Авжеж. Нам треба збудувати греблю вище від нашого села. Навесні води в нас доволі, тільки вся вона тече геть, і влітку маємо посуху. А йому варто тільки раз торкнутись Персня — і все. Тут потрібні лише кілька афритів чи один-два мариди. — Він відкусив м'яса й заходився жувати. — А що в тебе?
— Щось подібне.
— А в нашій долині треба викопати тераси, — обізвалася жінка з блискучими, майже шаленими очима, що сиділа навпроти. — У нас, бачиш, надто вже круті схили. А його раби зроблять це без будь-яких зусиль. Це ж так просто!
— Зрозуміло, — мовила Ашміра. — Скільки ж ти чекаєш?
— П'ять тижнів. Проте чекати мені вже недовго! Я буду серед тих щасливців, яких приймуть на наступній раді.
— Мені теж казали так само два тижні тому, — понуро зауважив інший чоловік.
— А я чекаю вже місяць… ні, два! — пробурмотів, жуючи, Ашмірин сусід. — Хоча навіщо мені скаржитись, коли мене так щедро частують?
— Еге ж, декому й справді все одно, — мовив понурий чоловік. — Тільки мені чекати не випадає. У землях хетів починається голод, тож нам просто зараз потрібна допомога. Не розумію, чому він не може просто відправити своїх демонів, щоб допомогти нам уже сьогодні, а все тягне й тягне час. Мабуть, надто вже довго розважається…
— З дружинами, — додав перший чоловік.
— Нічого, знайде він час і для нас! — вигукнула жінка, блиснувши шаленими очима. — Не можу дочекатися, коли вже побачу його!
— То ви досі навіть не бачили Соломона?! — вигукнула Ашміра. — Усі ці п'ять тижнів?
— На жаль, ні. Тут він не буває. Він живе в своїх покоях — отам, нагорі, за садами. Та в день, коли відбудеться найближча рада, я неодмінно його побачу! Мені казали, що ти тоді постаєш перед ним, тільки він, зрозуміло, сидить на троні, а трон стоїть на постаменті, тож він буде не так уже й близько, — і все ж таки, все ж таки…
— А чи дуже високий цей постамент? — запитала Ашміра, що вміла кидати кинджал у ціль за сорок футів.
— Оцього я вже не можу сказати. Скоро сама побачиш, любонько. Через місяць чи два…
Після цього Ашміра вже не поверталася до розмови. Вона сиділа мовчки, старанно усміхаючись, а всередині її терзало тупе лезо жаху. Вона не може чекати два місяці! Вона не може чекати й місяця! Вона має два дні на те, щоб дістатися до царя. Так, вона потрапила до палацу, однак це все марно, якщо їй доведеться сидіти серед цих бовдурів — сидіти й чекати. Вона хитнула головою, дивлячись на них і слухаючи, як вони далі заклопотано обговорюють свої надії й потреби. Які вони сліпі! Які занурені в свої дріб'язкові клопоти! Вони анітрохи не помічають Соломонової підступності!