Тепер їй залишалося тільки зуміти скористатися цим.
Вона кахикнула й поглянула на демонічну постать. Ні, він анітрохи не схожий на того милого юнака, яким був напередодні! Проте, хай там який страшний, він до її послуг.
— Бартімеусе! — хрипко промовила вона. — Я велю тобі негайно, без вагань чи зволікань, покинути це місце разом зі мною й щасливо доправити мене до царя Соломона, щоб я могла вбити його й зняти з нього перстень. Уточнюю: йдеться про талісман нечуваної сили, а не про звичайну цяцьку. А далі ти допоможеш мені втекти разом з Перснем до безпечного місця. Зрозумів?
Постать демона не відповіла нічого. Вона сиділа, огорнута димом, темна й застигла.
Ашміра здригнулася — так, ніби їй обвіяло потилицю крижаним вітром. Вона озирнулася на двері кімнати — там усе було тихо.
— Я також велю тобі, — додала вона, — на той випадок, якщо вбити Соломона не вдасться, чи якщо мене схоплять або розлучать із тобою, щоб ти насамперед викрав і знищив Перстень, або, якщо це неможливо, навіки сховав його так, щоб ніхто з людей ніколи не знайшов його й не довідався, де він! — Вона відсапнула. — Питаю ще раз: тобі зрозуміло?
Джин не поворухнувся. Навіть вогонь у його жовтих очах немовби згас.
— Бартімеусе! Тобі зрозуміло чи ні?!
Гнучке тіло демона заворушилося:
— Це самогубство. Нічого з цього не вийде.
— Але ж ти — давній дух великої сили! Ти сам про це казав мені!
— Украсти Перстень? — тихо перепитав джин. — Убити Соломона? Ні. Це самогубство. Це все одно, що стрибнути в пельку Хабі чи викупатись у розтопленому сріблі. Краще вже я з'їм власні ноги чи запхаю голову під сідниці слонові, що саме сідає. Ти посилаєш мене на смерть.
— Я сама теж ризикую життям, — зауважила Ашміра.
— Атож, атож. Оце й найгірше. — Червоношкірий демон нарешті пожвавішав. Він немовби зробився нижчий на зріст, і його шкіра трохи потьмяніла. Він відвернувся від Ашміри, обіймаючи себе за плечі, ніби йому було холодно. — Ти не боїшся померти. Саме цього ти, напевно, й бажаєш. А коли тобі байдуже до себе, то до свого раба й поготів, еге ж?
— У нас нема часу на суперечки, Бартімеусе! Ідеться про речі, набагато важливіші й за твоє, й за моє життя!
— Важливіші? — реготнув демон. — Цікаво, які ж саме? Бачиш, — провадив він, не даючи Ашмірі заперечити, — звичайним чарівникам начхати на все, крім багатства та власного життя. Вони мають потужний інстинкт самозбереження: їм не хочеться помирати — так само, як і мені. Тому, коли вони доручають мені роботу, вона майже ніколи не буває самогубна. Небезпечна — так, проте ризик тут завжди виважений. Адже їм зрозуміло: якщо я загину, то наслідки цього можуть відбитись і на них. А ти… — демон скрушно зітхнув. — Я завжди знав, що коли-небудь мені трапиться така людина, як ти. Знав і боявся цього. Адже ти — фанатичка! Молода, гарненька й дурненька — тобі до всього байдуже!
Перед очима в Ашміри промайнули картини: охоплена полум'ям вежа Маріба два тижні тому; люди, що передають одне одному відра з водою; мертві тіла, які виносять надвір… Сльози люті залили їй очі.
— Лихий, себелюбний, підступний… бісе! — вигукнула вона. — Тобі навіть не уявити, як мені не байдуже! Ти просто не розумієш, навіщо я це все роблю!
— Ти так гадаєш? — демон підняв три вузлуваті кощаві пальці й почав швидко загинати їх. — Три спроби! Заради вашого царя. Заради вашої країни. Заради вашої віри. Принаймні дві з трьох відповідей, а може, і всі три! Так? А тепер скажи, що я помиляюся!
Ашміра розуміла, що джин навмисне дратує її й що треба просто не звертати на нього уваги. Проте гнів і втома зробили її вразливою.
— Так, я тут заради любові до своєї цариці, — відповіла вона, — й до Шеби — найкращої країни під сонцем! Немає вищої честі, ніж померти за них, хоч такій бездушній істоті, як ти, цього не зрозуміти!
Демон вишкірився, показавши свої криві білі ікла, схожі на леза ножиць.
— Еге ж, — відповів він. — Я, мабуть, і справді бездушна істота, бо всі ці твої дурниці не цікавлять мене.
Його постать зненацька розпливлася, й він заходився змінювати подоби: перед Ашмірою по черзі постала ціла вервечка розпатланих окатих юнаків — довготелесих і низеньких, гарних і простих, із різним кольором шкіри, притаманним різним народам. Останнім був той самий чорнявий красень-юнак, якого вона бачила в ущелині, тільки цього разу без крил і зі спокійним, стриманим обличчям.