— Для цього джин тобі не потрібен, — мовив юнак. — Молоді люди найкраще годяться для смерті заради порожніх балачок. Повертайся до Шеби і знайди собі там одного з ваших.
— Це не порожні балачки, демоне! — вигукнула Ашміра. — Цар Соломон — мій справжній, нещадний ворог! Що ти можеш знати про це? Ти ніколи не гуляв садами Шеби, де линуть до небес пахощі касії, жасмину й цинамону! Ти ніколи не бачив, як шелестять під вітром наші блакитні духмяні ліси, не бачив алебастрових мурів Маріба, де величезні водойми виблискують серед ясно-зелених полів! І все це приречене до загибелі, якщо я нічого не зроблю! Якщо я не зупиню Соломона, він скоро крутне своїм клятим Перснем — і викличе ціле військо демонів, таких само підступних, як ти! Вони перетнуть пустелю й налетять на мою країну! Вони зрівняють із землею міста, знищать урожай, заженуть мій стражденний народ до пустелі! Я не можу дозволити, щоб це сталося!
Юнак стенув плечима:
— Я розумію твій біль — це правда. Тільки він нічого не змінить. Гаразд — у вас, у Шебі, дуже гарні рослини й будинки, і що з того? В Уруку було те саме, та вавилоняни його знищили, й оком не зморгнувши. Водограї, біля яких гралися діти, було розтрощено, й вода розлилася землею. Мури та вежі зруйнували, садки спалили, руїни позамітало піском. Через п'ятдесят років ніхто вже не пам'ятав, де стояло те місто. Отак воно заведено у вашому огидному маленькому світі! А тепер настала черга Шеби. Коли-небудь така доля спіткає і Єрусалим! Подивися на це, як я, з погляду вічності, і заспокойся. А як не хочеш, то йди й помирай. Тільки не вплутуй у це мене. Ці дурниці мене анітрохи не обходять!
— Ще й як обходять! — заперечила Ашміра. — Це ж я тебе викликала!
— То виклич кого-небудь іще, — вперто пручався джин. — Чому ти обрала саме мене? З якої причини?
— З якої причини? їх безліч! Ти знаєш Соломонів палац, знаєш тутешні порядки та звичаї, знаєш імена й природу тутешніх охоронців… Ти могутній дух. І достатньо дурний, щоб кілька годин тому назвати мені своє ім'я! Ну що, вистачить тобі?
— Цілком вистачить, — буркнув демон, очі якого перетворились на вогненні мигдалини. — Насамперед тієї, щодо імені… А ще й оця вистава, коли ти благала Хабу відпустити мене… Ти задумала це заздалегідь? Довідалась моє ім'я і схотіла, щоб я був у твоїй владі?
Ашміра хитнула головою:
— Це неправда!
— Он як? Ні, Фекварл мав-таки рацію. Ти брехуха! Тебе слід було вбити відразу, поки я мав таку змогу!
— Я збиралася зробити все сама! — вигукнула Ашміра. — Тільки мені бракує часу. Я не можу потрапити до Соломона. Він нікого не прийматиме аж до ради. А через два дні Шеба загине! Мені потрібна допомога, Бартімеусе, — просто зараз! Коли цей огидний чарівник показав мені, що він з тобою зробив, я скористалася нагодою. Не забувай — я визволила тебе! Я допомогла тобі! Допоможи й ти мені — і я випущу тебе на волю!
— Оце і все? Один-єдиний раз виконати неможливу роботу? Убити Соломона й викрасти Перстень? А ти чула про Філокрита?
— Чула.
— А про Азула?
— Чула. І бачила.
— А про інших нерозумних духів, що намагалися знищити царя? — суворо запитав юнак. — Послухай-но: ось Хабі, скажімо, служить цілий марид — і править йому за тінь: зверни на це увагу, коли Хаба знову тебе мучитиме. Кілька годин тому я зіткнувся з цим духом у битві. Я не мав жодного шансу. Він витер мною підлогу! Якби він мав нежить, то зробив би з мене носовичок! І це лише один марид. А він — ніщо порівняно з тим, що може вилізти з Персня!
— Саме тому, — відповіла Ашміра, — ми цієї ночі повинні вбити Соломона. Все, годі балачок! Часу обмаль, а зробити треба дуже багато!
Джин вирячився на неї:
— Це твоє останнє слово?
— Так. Ходімо!
— Гаразд. — Юнак вийшов зі свого кола й ступив до Ашміриного. Зненацька він наблизився до дівчини впритул. Ашміра зойкнула і вхопилася за пояс, проте джин був надто спритний. Він узяв її за руку, яка вже намацала кинджал. Дотик був лагідний, пальці — прохолодні. Звільнитися дівчина не могла.
Юнак нахилився до неї. Світло свічок ковзнуло по його шкірі — зовсім людській на вигляд. Солодко запахло лимоном і червоним деревом. З-під темних локонів зблиснули золотаві очі. Вуста всміхалися.
— Не тремти, — сказав юнак. — Ти ж знаєш: я давно вже вбив би тебе, якби хотів.
Ашміра спробувала висмикнути руку — радше «для годиться»:
— Облиш мене!
— Мені ж усе одно доведеться не відходити від тебе, щоб охороняти твоє життя! Стривай, не пручайся… Покажи-но мені свою долоню!