— Зазіле! — вигукнув Кібет, той, що з'явився першим у подобі мавпи. — Трімбл із Боско, напевно, сказилися! Треба мерщій розшукати їх!
Людожер рипуче кивнув:
— Тут помітна чітка схема! їхні напади зосереджені довкола скарбниці. А там зібране все царське золото й безліч інших коштовних скарбів! Мабуть, ці джини — чи їхні господарі, чарівники, — надумали пограбувати царя або вчинити ще щось мерзенне! Діяти треба негайно! Кібете та інші, мерщій до скарбниці! Я викличу допомогу й зустрінуся з вами там. Коли зберемо сили, попередимо візира. Нехай Гірам сам вирішує, чи порушувати царський спокій!
Біс із голівкою газелі майнув назад під землю. Чоловічок затулив мушлю й полинув у небо. Руда мавпа пішла перевертом назад і, крекнувши, розсипалася дощем помаранчевих іскорок, що розлетілися на всі боки.
А сам африт Зазіл притулив сурму до вуст і засурмив.
Сади Соломонового палацу вмить наповнилися ревом, земля задвигтіла — це Зазілові підлеглі поспішали на його виклик. Яскраві вогні несподівано спалахували серед павільйонів і альтанок, оповитих трояндами: чиїсь очі моргали між кущами і в горщиках із папоротями. Статуї ворушилися, зіскакували з постаментів; безневинні зовні лози звивались і повзли геть; лави розпливались і раптово зникали. По всій північній частині садів прокинулися таємні вартові: рогаті, ікласті, червоноокі, з піною біля рота, з закрученими хвостами, шкірястими крилами, випнутими черевами, прудкі та слизькі, з ногами й без ніг, метушливі комашки й стрибучі ґулі, мандрівні вогники й бісенята, фоліоти й джини, — усі вони тихо линули над моріжками й між деревами туди, де на них чекав Зазіл.
Африт вигукнув кілька гучних наказів 1 ляснув у долоні. Повіяло холодом, постамент укрився льодом, на листі рододендронів заблищала паморозь. Людожер зник; на постаменті здіймався стовп диму, з якого простиралися щупальця й люто зирила пара злих жовтих очей.
Стовп диму, скрутившись, наче пружина, злетів у повітря й зник за кущами. Одразу після того все довкола заметушилося: Зазілові орди полинули в небо чи помчали чвалом по землі. Ще кілька секунд — і вся ця моторошна кавалькада рушила на південь, у напрямі скарбниці, — саме туди, де мене не було й не могло бути.
А в північній частині садів запанували тиша та спокій.
Цвіркун, що сидів на чудернацькій статуї, зловтішно підскочив. Очко на користь Бартімеуса з Урука в змаганні проти Війська Соломонових Духів! Непогано, як для двадцятихвилинної роботи. Гадаю, тут ви погодитеся зі мною. Проте святкувати не було часу: невідомо, скільки хвилин мине, поки Зазіл з компанією повернуться.
* * *
Саме тому я хутко витяг дівчину з трояндового куща, й ми побігли через сад на північ. Дорогою я стисло розповів їй про свою перемогу — лише найголовніше, без подробиць, зводячи до мінімуму історичні аналогії й завершивши розповідь лише трьома похвалами собі самому. Скінчивши, я в чеканні замовк, однак дівчина не сказала нічого: вона була надто заклопотана витягуванням з убрання трояндових шпичаків.
Аж нарешті вона коротко обізвалася:
— Добре. Ти молодець.
Я вирячився на неї:
— «Молодець»?! І це все, що ти можеш сказати? — Я показав на порожні альтанки й дерева навкруги. — Поглянь: довкола — нікогісінько! На жодному рівні! Я розчистив шлях до дверей Соломонових покоїв. Жоден марид за такий час не зробив би більшого! А я після цього — лише «молодець»? Оце так подяка!
— Подяка як подяка, — відповіла вона. — Хіба інші твої господарі казали щось іще?
— Ні…
— Отож-бо.
— Я просто думав, що ти дивишся на це по-іншому, — зауважив я. — Адже ти й сама — рабиня.
Запала тиша. Попереду, між деревами, видніли царські покої — темна будівля з банею, що височіла чорною громадою серед молочно-білого сяйва зірок.
Дівчина перескочила вузький, викладений плиткою канал, за яким розпочиналися водяні сади.
— Я не рабиня, — сказала вона.
— Авжеж… — Я знову прибрав людську подобу: молодого шумера, що мчав, наче вовк, легкими стрибками. — Я пам'ятаю. Ти «спадкова охоронниця». Чудово! Цілком інша річ! Тільки цікаво, що означає оце «спадкова»?
— Хіба не очевидно, Бартімеусе? Я успадкувала цю посаду від матері, а вона — від своєї матері, й так далі. Так само, як і вони, я виконую священний обов'язок — охороняю життя нашої цариці. Вищого покликання немає в світі!.. Куди нам іти тепер?
— Ліворуч, круг озера — там є пішохідний місток… То тебе готували до цього від народження?