— З ранніх дівочих літ. Немовлям я ще не могла тримати кинджал.
Я скоса поглянув на неї:
— Це жарт? Чи просто надміру буквальне мислення? Боюся, що саме останнє…
Дівчина сухо відповіла:
— Не намагайся принизити мене, демоне! Моя посада досить висока. У храмі сонця є особливий вівтар, присвячений охоронницям. На кожному святі жриці благословляють нас — кожну окремо! Цариця знає нас на імена!
— Яка честь для вас! — мовив я. — Обережніше на містку — там натягнуто вартову нитку на другому рівні: якщо її зачепити, здійметься тривога. Коли дійдеш до верха, підстрибни, як я. Так, готово… А тепер дозволь спитати в тебе: ти хоч коли-небудь у житті могла обирати собі заняття? Могла стати кимось іншим, а не охоронницею?
— Ні. Мені цього й не хотілося. Я успадкувала посаду від матері.
— Брак вибору? — перепитав я. — Все визначено від народження? Ти повинна жертвувати собою заради жорстокої, байдужої господині? Хто ж ти, як не рабиня?
— Цариця не байдужа! — вигукнула дівчина. — Вона мало не плакала, посилаючи мене сюди…
— Еге ж, посилаючи на смерть, — закінчив я. — Ти що, нічого не бачиш далі за власний ніс? До речі, тут ще одна вартова нитка — між оцими двома деревами: зігнися — отак, ще трохи нижче… Усе, готово. Повір мені, — провадив я, коли ми побігли далі, — ти, звичайно, маєш почесне звання й добре орудуєш зброєю, однак ти — така сама рабиня, як і ті, хто носить кайдани. Мені жаль тебе.
Дівчині увірвався терпець:
— Мовчи!
— Пробач, але правді рота не заткнеш… Єдина різниця між мною й тобою в тім, що я розумію, що й до чого. Я розумію, що я — раб, і це дратує мене. Це дає мені хоча б примарну тінь волі… А ти й цього не маєш. Ця ваша цариця, мабуть, сміється з тебе так, що з її голови аж корона падає, — так охоче ти виконуєш усі її забаганки!
У світлі зірок щось блиснуло. В її руці опинився кинджал.
— Не смій ганьбити царицю, демоне! — вигукнула дівчина. — Ти навіть не уявляєш тягаря, що лежить на її плечах! Вона цілком довіряє мені, а я — їй! І я не перечитиму жодному її наказові!
— Атож, — коротко відповів я. — Отут будь обережна: треба стрибнути якнайвище тричі підряд… Готово. А тепер ставай рачки й лізь уперед… тільки сідниці, будь ласка, нижче опусти… отак, ще трохи… Усе гаразд, підводься.
Дівчина здивовано озирнулася на мене серед порожнього моріжка:
— Скільки ж тут було цих ниток?
Я з посмішкою підійшов до неї:
— Жодної. Це просто був невеличкий приклад того, що робить із тобою твоя цариця, ну і просто цікаве видовище. Смішно, еге ж? Ти ж не звикла піддавати сумніву, що тобі кажуть. «Сліпа покора з незрозумілою метою», — ось він, твій девіз.
Дівчина гнівно зойкнула. Кинджал тепер був затиснутий між її вказівним і великим пальцями, готовий до кидка.
— Тебе за це вбити мало!
— Будь ласка, тільки ти не вб'єш мене. — Я відвернувся й заходився вивчати величезні кам'яні блоки високої споруди попереду. — Чому? Бо це нічим не допоможе вашій дорогенькій цариці. До того ж я зараз не в колі. Тут я вмить ухилюся від твого удару — навіть зараз, коли дивлюся в інший бік. Одначе, коли хочеш, то спробуй!
Кілька секунд за моєю спиною не було чути ні звуку. Далі я почув кроки. Коли дівчина підійшла до мене, кинджал був у неї за поясом.
Вона похмуро оглянула масивну стіну. Біля її скошеного підніжжя північні сади сходили нанівець, завершуючись гарно підстриженою громадою жасминових кущів. Бліді їхні квіти вдень, напевно, були дуже красиві, проте зараз, у примарному сяйві зірок, скидалися на черепи, що жадібно шкірились на нас.
— Усе? — запитала дівчина.
Я кивнув:
— Усе. Мабуть, в будь-якому сенсі. Це вежа царя Соломона. Там угорі, на даху, повинен бути балкон, через який пропоную спробувати увійти. Тільки спочатку — ще одне, останнє запитання.
— Яке?
— Що про все це думає твоя мати? Про те, що ти з'явилася сюди сама-самісінька? Вона так само задоволена, як і ти?
На відміну від моїх попередніх під'юджувань, цього разу дівчина відповіла без вагання:
— Моя мати загинула, охороняючи попередню царицю. І я певна, що зараз, дивлячись на мене з володінь бога Сонця, вона пишається мною.
— Зрозуміло, — відповів я. Мені й справді все стало зрозуміло.
* * *
Іншим разом за таких обставин я перетворився б на птаха Рух, чи на фенікса, чи ще на кого-небудь могутнього й крилатого, вхопив дівчину за ногу й без усяких церемоній підняв на балкон униз головою. На жаль, зробити це мені завадила нова небезпека, що чатувала в повітрі над нашими головами: безліч яскраво-зелених Імпульсів, що кружляли на різній висоті поблизу стіни. Пересувались вони не дуже швидко, проте подекуди їх було дуже багато, і рухались вони недоладно, часом прискорюючись без усяких помітних причин. Будь-яка летюча істота неминуче натрапила б на них — із якнайприкрішими наслідками.