Вона знову вхопила срібний кинджал і готувалася до кидка. Очі в неї були вибалушені й навіжені.
— Не треба! — вигукнув я. — Ти знищиш нас обох! Ти…
Кидок! Кинджал вилетів з її руки, блиснув перед моїм писком і з тихим вологим плямканням влучив у щось поряд зі мною.
Ящірка знов обернула очі вперед — лише задля того, щоб помітити другого гладкого павука-джина, що приголомшено вирячився на срібний кинджал, який стримів у центрі його черева. Павучі ноги, вже занесені над моєю головою, кволо ворушились, намацуючи отруєну рану. Ось його сутність потьмяніла — й демон лопнув, наче старий гриб-порхавка, викинувши хмаринку дрібного сірого пилу. Він каменем полетів зі стіни й пропав.
Усе довкола знову вщухло.
Я поглянув униз, на дівчину, що досі висіла на моєму хвості.
— Добре, — нарешті промовив я. — Ти молодець.
— «Молодець?!» — може, через світло зірок, а може, через химерний кут, під яким вона висіла, мені здалося, що вона ледь помітно усміхається. — Оце так подяка!
— Подяка як подяка, — буркнув я.
— Ось бачиш? — додала вона. — Не так усе просто, авжеж?
Ящірка нічого не відповіла — лише сердито дриґнула хвостом і рушила далі. Вже за мить ми опинилися на балконі.
27
Підйом на стіну нелегко дався Ашмірі. Її помітно нудило — вона серйозно підозрювала, що джин навмисне метеляє туди-сюди хвостом набагато енергійніше, ніж було треба, — і до того ж їй було вельми не до вподоби почуватися цілком безпорадною. Хилитаючись на хвості між небом та землею і спостерігаючи, як ящірка відчайдушно б'ється з першим огидним павуком-вартовим, вона вперше чітко усвідомила свою залежність від власного раба. Вона могла скільки завгодно це заперечувати, проте без нього вона була б геть беззахисна. Без Бартімеуса їй нізащо не пощастило б забратися так далеко; без Бартімеуса вона не мала б жодної надії просунутись хоч на крок до своєї мети.
Звісно, саме вона — завдяки своїй кмітливості й силі духу — зуміла викликати джина й підкорити його; цією нагодою вона скористалася дуже спритно. І все ж таки це була тільки щаслива нагода. Без неї тут, у палаці, всі її вміння та досвід нічим би не стали їй у пригоді, й вона не зуміла б виправдати царициної довіри. Сама-одна вона тут просто пропала б.
Усвідомлення межі своїх можливостей і власної немочі огорнуло Ашміру і, як це вже траплялося, викликало давній спогад. Перед її очима знову постала мати, що стояла на колісниці біля трону, та вбивць, що мчали до неї зусібіч. Вона бачила, як виблискують на сонці кинджали. І знову відчувала це моторошне безсилля — безсилля шестирічного дівчати, надто млявого, надто кволого, неспроможного допомогти…
Напевно, саме це відчуття, а не хилитання на хвості спричинило в неї нудоту й запаморочення. Коли з'явився другий вартовий, це радше заспокоїло її: вона зуміла витягти кинджал і знищити ворога. Як і завжди, рішуча точна дія підбадьорила її — страх і тривога розвіялися, вона тішилася власною спритністю. З першим кинджальним ударом спогади про матір відступили, тож Ашміра знову змогла зосередитись на своєму завданні. Навіть останні кілька секунд підйому, коли демон найдужче вимахував хвостом, не прогнали цього настрою, тож на балконі вона опинилась у кращому гуморі, ніж дотепер.
Вона стояла на відкритій, просто неба, галереї з колонами. Між колонами височіли статуї на постаментах: повсюди були розставлені лави й столики. Вгорі — тепер уже зовсім близько — зникала в темряві баня вежі. Внизу бані, в кінці критого переходу, що вів туди з балкона, чорніла арка.
Ашміра озирнулася, щоб подивитись на шлях, яким вона сюди дісталася. Далеко внизу біліли в зоряному світлі сади. Сади тяглися на південь, і там метушилися туди-сюди яскраві кольорові вогники.
Невеликий барханний кіт із довгими гострими вухами, струнким тілом і пухнастим смугастим хвостом, закрученим навколо передніх лап, сидів на кам'яній балюстраді й спостерігав за метушнею вогників.
— Ще й досі кружляють біля скарбниці, ганяються за тінями, — зауважив кіт. — От уже зграя бовдурів! — Він поблажливо хитнув головою й поглянув на Ашміру великими бузковими очима. — Тільки подумай: ти могла б викликати одного з них! Пощастило тобі зі мною, еге ж?
Ашміра здула з чола пасмо волосся, роздратована тим, що джин повторює її власні думки.
— Тобі теж пощастило, — відповіла вона. — Не забувай, що я випустила тебе з пляшки і щойно вбила того павука.
Вона перевірила пояс — залишилося два кинджали. Ніби вистачить…