— Як на мене, нам обом пощастило, що ми ще живі, — зазначив барханний кіт. Він тихо стрибнув на підлогу. — Що ж, побачимо, чи довго ще нам так щаститиме…
Задерши хвіст і настовбурчивши вуса, він побіг між колонами, то зникаючи в затінках, то з'являючись знову.
— Немає ні перепон, ні вартових ниток, ні щупалець… — бурмотів він. — Прохід вільний. Соломон, напевно, сподівається на все те, що внизу… Ось поглянь на цю арку: навіть дверей немає, самі завіски! Надто вже все просто, як на мене… так і є: тут Тенета на сьомому рівні. — Кіт обернув волохату голову до Ашміри. — До твого відома, вони схожі на таке собі перлисте павутиння, що затягує весь прохід. Дуже гарно, тільки небезпечно.
Ашміра насупилася:
— Що ж нам робити?
— Тобі, як завжди, лише стояти й дивитися спідлоба… А в мене є кілька варіантів. А тепер замовкни на хвилину. Я мушу зосередитись…
Кіт застиг на місці. Він сидів навпроти арки, пильно роздивляючись на прохід. А далі ледь чутно зашипів. Зо два рази він піднімав лапи й розводив ними туди-сюди, та більше немовби нічого й не робив. Ашміра невдоволено спостерігала за ним. Її знову сердила необхідність коритися своєму рабові. А він був рабом — тут не могло бути жодного сумніву. Хай там що каже цей Бартімеус, нічого спільного між ними немає! Нічогісінько! Закляття, яке вона виголосила, поневолило його. Це зовсім не те, що її добровільна покора цариці!
Вона подумала про царицю Балкіду, котра чекає на неї там, у Марібі, — сподівається й молиться за успіх своєї охоронниці. Залишився один-єдиний день! Тепер вони всі, напевно, вже вирішили, що їй не пощастило, й готуються відбивати напад… Якими закляттями жриці оточать місто, яких демонів викличуть для останньої, безнадійної оборони?..
Вона стиснула вуста. Мета вже близько! Вона не підведе!
Кіт зненацька захихотів і задоволено крутнув хвостом:
— От і все! Поглянь, яка краса! Хороша, нівроку, річ — Слухняне Дихання! Діє щоразу!
Ашміра втупилася в арку:
— Не бачу жодної різниці…
— Авжеж, не бачиш! Ти ж людина — тому жодної користі з тебе й немає, згідно з невблаганними законами природи! Я використав Дихання, щоб розсунути Тенета, й запечатав його. Тепер тут посередині є чудова діра! Тільки не дуже велика: не можна, щоб нитки торкались одна одної. Тож доведеться нам стрибати крізь неї. Так, я знаю, що ти її не бачиш… Просто роби те саме, що я!
Барханний кіт сміливо стрибнув через центр арки і м'яко приземлився біля самісіньких завісок. Ашміра теж не вагалася: запам'ятавши, куди стрибав кіт, вона відступила на два кроки, розбіглась і злетіла в повітря. У найвищій точці стрибка вона відчула, як повз неї промайнуло щось холодне, проте не торкнулось її й залишилось позаду. Вона пішла перевертом, приземлилась поряд із котом, однак не втрималась і влетіла головою в завіску.
Врешті вона виявила, що стоїть рачки, наполовину висунувшись до кімнати, що була за аркою.
Кімната була велика — справжня зала, з прямокутними білими колонами, що виступали з вибілених стін. А між колонами…
Ашміра чхнула.
Гострі кігтики вп'ялись їй у плече й потягли назад. Ашміра чхнула ще раз. Повітря було тепле, задушливе, наповнене міцним ароматом квітів, тож вона мимоволі зморщила носа й поспіхом затулила рукавом обличчя.
Коли вона отямилася, кіт дивився на неї. Він затуляв носа лапою.
— Що, від парфумів запаморочилось? — прошепотів він. — У мене так само. Царські!
Ашміра протерла очі:
— Ой, як вони пахнуть! Він, мабуть, щойно проходив.
— Та ні, це могло бути кілька годин тому. Соломон, правду кажучи, любить пахтитися. Добре, що його не було поблизу: ти зараз сурмила незгірше за розлюченого слона. Ми як-не-як убити його збираємось, пам'ятаєш? Тож трохи обачності й тиші не завадить!
Сказавши це, кіт кинувся вперед і пропав за завісками. Втамувавши гнів, Ашміра підвелася, глибоко зітхнула — й ступила до покоїв царя Соломона.
Ашміра мимоволі роззявила рота, дивлячись на всю цю розкіш.
Її очі перебігали від однієї дивовижі до іншої. Вона зненацька забула про своє термінове завдання. їй закортіло прилучитися до цих розкошів — сісти на канапу, скуштувати вина, занурити ноги в теплий басейн і відчути, як відступає втома…
Вона повільно ступила вперед.
— Не раджу, — обізвався барханний кіт, торкнувши лапою її коліно.
— Тут усе таке чудове…
— Еге ж, тільки зачароване — саме задля того, щоб зваблювати необачних. Скуштуєш цих страв, зазирнеш краєм ока до кулі чи торкнеш хоч одним пальчиком воду — й застрягнеш тут аж до світанку, а вранці Соломон прийде сюди й побачить тебе. Краще не дивися взагалі.