Серце в дівчини стукотіло, як молот, тож вона здригалася всім тілом. Очі її вирячились, пальці стискали прохолодне біле простирадло.
— А демон… — прохрипіла вона.
— Демон зник за моїм наказом, — усміхнувся чоловік. — Я врятував тебе від його пазурів. Правду кажучи, ти швидко отямилася. У декого, бувало, й серце зупинялося…
Ашміру огорнув страх. Раптовим порухом вона перекинула ноги через край ліжка й спробувала підхопитися, та чоловік владно махнув рукою, й вона заціпеніла.
— Можеш сидіти, якщо хочеш, — спокійно сказав він, — але вставати не намагайся. Я сприйматиму це як вияв ворожості.
Голос у нього був тихий, лагідний, навіть мелодійний, проте в ньому було виразно чути залізну твердість. Ашміра ще з хвилину нерухомо посиділа, а тоді тихенько посунулася — так, що її ступні опустилися на підлогу, а коліна залишились на рівні краю ліжка. Тепер вона сиділа обличчям до нього.
— Хто ти? — запитав чоловік.
Він був високий, стрункий, одягнений у біле вбрання, за яким ховалися його ноги. Обличчя в нього було видовжене, вузьке, з міцним підборіддям, гострим носом і пильними темними очима, що мерехтіли при світлі лампи, наче самоцвіти. Чоловік був гарний із себе — чи, радше сказати, був би гарний, якби не тяжка сіра тінь втоми на обличчі і сітка химерних дрібних зморшок, що особливо виднілася довкола очей і вуст. Визначити його вік було дуже непросто. І ці зморшки, й висохлі вузлуваті зап'ястки, й густа сивина в довгому чорному волоссі — все свідчило про поважний вік, та водночас обличчя його було жваве, порухи — молодечі, а очі — надто вже блискучі.
— Скажи мені, дівчино, як тебе звуть, — мовив він і додав, коли вона нічого не відповіла: — Рано чи пізно тобі все одно доведеться це сказати.
Ашміра зімкнула вуста, важко дихаючи й намагаючись угамувати своє серце. Кімната, де вона перебувала зараз, була чимала, проте менш велична за всі інші палацові покої, які дівчина встигла побачити. До того ж обстанова в кімнаті була скупа й проста, що робило її затишнішою.
Підлога, застелена гарними килимами, була не з мармуру, а з темного кедру. Стіни були прості, вибілені, без усяких прикрас. В одній стіні видніло прямокутне вікно, за яким чорніло нічне небо. Поряд із вікном — дерев'яні полиці з колекцією стародавніх сувоїв; далі, на письмовому столі, лежали пергаменти, стилоси й стояли пляшечки з різнобарвним чорнилом. Усе це нагадало Ашмірі кімнату над тренувальною залою, де її колись починали навчати магії.
Крім ліжка й крісла, в якому сидів чоловік, що чекав на її відповідь, у кімнаті були два прості дерев'яні столики. Стояли вони обабіч крісла, щоб усе, що на них лежало, було напохваті.
За спиною в чоловіка була арка, проте Ашміра з ліжка не бачила, куди вона веде.
— Я чекаю, — обізвався чоловік і цокнув язиком. — Може, ти голодна? Хочеш їсти?
Ашміра хитнула головою.
— Де ж тобі не хотіти! Ти щойно пережила такий струс! Випий хоча б вина!
Він показав на столик праворуч від себе. На ньому стояло кілька глиняних мисок; одна — з фруктами, друга — з хлібом, у третій були гіркою накладені дари моря — копчена риба, устриці, кальмарові кільця…
— Мої гості кажуть, що кальмари — найсмачніші, — повідомив господар і налив у келих вина. — Ось, випий для початку… — він нахилився до неї й подав келих. — Не бійся, це безпечно. Ніяких чарів тут немає.
Ашміра спантеличено втупилась у нього. Далі її очі вирячились від подиву й страху.
Темні очі чоловіка зблиснули у відповідь:
— Так, твоя правда. Я — це він. Може, я й не такий, як на малюнках, котрі ти бачила… Бери, бери! Насолоджуйся, поки є змога. Навряд чи тобі ще раз випаде скуштувати вина.
Ашміра мимоволі простягла руку і взяла келих. Пальці в чоловіка були довгі, нігті — рівні, блискучі. На мізинці, під другою кісточкою, червонів шрам у формі кільця.
Ашміра втупилась у шрам:
— Перстень…
— Перстень тут, — відповів чоловік і недбало показав на столик ліворуч від себе. Посередині столика стояв срібний таріль, і на ньому лежав золотий перстень з маленьким чорним камінцем. Ашміра поглянула на нього, потім — на царя, далі — знову на Перстень.
— Стільки зусиль заради такої дрібнички! — усміхнувся цар Соломон, хоч усмішка вийшла в нього втомлена й силувана. — Тобі пощастило зайти далі, ніж іншим, проте кінець буде той самий. А тепер вислухай мене. Зараз я спитаю в тебе ще одну річ, і ти розімкнеш свої суворі уста й даси мені чітку щиру відповідь, інакше я візьму Перстень, надягну його… і що тоді, по-твоєму, станеться? Врешті-решт ти все одно відповіси, й це нічого не змінить — крім того, що ти вже не будеш такою красунею, як зараз. Мені боляче навіть думати про це, та година вже пізня, я втомлений і, правду кажучи, трохи здивований тим, що знайшов тебе в своїх покоях. Тож скуштуй вина й зосередься. Ти прийшла, щоб убити мене й викрасти Перстень — це зрозуміло. Я хочу з'ясувати все інше. По-перше, як тебе звуть?