Ашміра подумки вирахувала відстань від ліжка до крісла. Якби вона була на ногах, то легко подолала б її одним-єдиним стрибком, ударила б його по лівій руці, поки той шукає Перстень, вихопила кинджал і вразила б його в серце… Сидячи, це буде зробити важче. Може, їй 1 вдасться швидко перехопити його руку, проте хтозна…
— Як тебе звуть?
Вона знехотя зосередила увагу на ньому:
— Кіріна.
— Звідки ти прибула?
— З Гім'яру.
— З Гім'яру?! Такої маленької, далекої країни? — насупився цар. — Я ніколи не мав з нею жодних справ. Кому саме ти служиш?
Ашміра потупилась. Вона не знала, що їй відповісти. Вона не сподівалася на те, що потрапить у полон і її допитуватимуть. Вона взагалі не думала, що за таких обставин може залишитися живою.
— Питаю востаннє! — мовив цар Соломон.
Ашміра стенула плечима й відвернулася.
Цар Соломон нетерпляче ляснув долонею об поруччя крісла. Далі взяв зі столика Перстень, надяг його на палець і крутнув. Кімната занурилася в пітьму. Пролунав грім, повітря згусло й відкинуло Ашміру назад до ліжка.
Коли вона розплющила очі, біля царя стояла Істота, чорніша за сам морок. Вона випромінювала силу й страх, як вогнище випромінює тепло. Ашміра почула, як у темряві тріпочуть сувої й пергаменти на полицях.
— Відповідай! — гримів голос царя. — Хто ти? Кому ти служиш? Кажи! Мені уривається терпець!
Істота рушила до неї. Зойкнувши з жаху, дівчина скулилася на ліжку:
— Мене звуть Ашміра! Я з Шеби! Я служу своїй цариці!
Істота вмить зникла. Ашмірі заклало вуха, з її носа зацебеніла кров. Світильники в кімнаті знову спалахнули. Цар Соломон, сірий чи то з утоми, чи з гніву, стяг з пальця Перстень і знову поклав його на таріль.
— Цариці Балкіді?! — перепитав він, проводячи по обличчю долонею. — Балкіді? Якщо ти, дівчино, наважилася збрехати мені…
— Я не брешу! — Ашміра знову сіла на ліжку. Сльози текли з її очей. Відчуття безмежного жаху зникло разом з Духом Персня, й тепер її гнітило відчуття власної зради. Вона зі сліпою ненавистю поглянула на царя.
Соломон затарабанив пальцями по поруччю крісла:
— Цариця Балкіда?.. Це неможливо! Чому ж?..
— Я кажу правду! — зіпнула Ашміра. — Щоправда, це вже не має значення. Ти ж усе одно вб'єш мене, хай там що я казатиму!
— Тебе це дивує? — цар здавався ображеним. — Люба моя дівчино, це ж не я прокрався сюди, щоб устромити в чиюсь спину кинджал! Ти не дуже схожа на звичайних демонів та вбивць — інакше я взагалі не розмовляв би з тобою. Повір мені, всі вони напрочуд нудні й передбачувані. Але ти… Коли я знайшов на порозі своєї обсерваторії непритомне гарненьке дівча зі срібним кинджалом за поясом і зі ще одним кинджалом, що стирчав у підлозі, то був, правду кажучи, приголомшений і зацікавлений. Отож, якщо ти маєш хоч дрібку здорового глузду, то витри ці сльози — вони тобі не личать, — відповідай швидко й до ладу і молися будь-якому богу, в якого ти віриш, щоб моя цікавість тривала якнайдовше. Бо коли я занудьгую, — попередив цар Соломон, — то крутну Перснем. Отже, ти кажеш, що тебе послала цариця Балкіда… Навіщо ж?
Поки він говорив, Ашміра старанно вдавала, ніби витирає сльози брудним рукавом, а сама тим часом посувалася по ліжку вперед. Тепер залишалася надія хіба що на останній, відчайдушний ривок. Якби посунутись іще хоч на дюйм ближче…
Вона опустила руку:
— Навіщо?! Як ти можеш про це питати?
Цареве обличчя спохмурніло. Він простяг руку…
— Через твої погрози! — вигукнула в паніці Ашміра. — Через твої жорстокі вимоги! Невже я мушу нагадувати тобі про це?! Шеба не встоїть перед твоєю силою — й ти чудово це знаєш, — тому моя цариця і вдалася до цього, щоб урятувати свою честь! Якби мені пощастило, мою батьківщину було б урятовано! Повір мені, я клену себе за свою поразку!
Соломон не взяв Перстень, хоча цареві пальці майже торкалися його. Обличчя його було спокійне, проте дихав він тяжко, мов людина, якій боляче.
— Це… це трохи незвичний спосіб дій щодо чоловіка, який лише запропонував жінці взяти з ним шлюб, — повільно промовив він. — Відмову я ще міг би прийняти… але вбивство? Це вже занадто. Тобі не здається так, Ашміро?