Дівчина насупилась, почувши своє ім'я:
— Я не кажу про шлюб. Ти погрожував нам вторгненням! Ти вимагав у нас ладану! Ти присягався знищити наш народ на початку нового місяця!
— Це й справді страшні погрози…
— Отож-бо!
— Тільки я нічого такого не казав! — цар поринув глибше в крісло, стулив тонкі пальці дашком і пильно поглянув на неї.
Ашміра заморгала:
— Ні, казав!
— Аж ніяк.
— Мені сказала про це моя цариця! Ти, напевно…
— Послухай-но, — мовив цар Соломон, беручи плід інжиру з миски. — Дозволь, я коротенько поясню тобі царські звичаї. Можливо, з дипломатичною метою деякі царські слова залишаються багатозначними, а деякі — недомовленими, та коли цар дивиться тобі в очі й каже, що це так, то це справді так. Цар не бреше. Навіть натяк на таке карається смертю. Зрозуміла? Подивися на мене!
Ашміра поволі, знехотя підняла голову й зустріла його погляд. З усіх старечих рис царя, напевно, саме очі були тим, що вона могла впізнати за фрескою в Залі Чарівників. Вони були сповнені всієї його невблаганної влади. І вона мимоволі, всупереч своїй люті, понуро промовила:
— Так, я зрозуміла.
— Гаразд. Тепер перед тобою непростий вибір.
Дівчина завагалася:
— Моя цариця…
— Сказала тобі дещо інше. Хтось із нас бреше… чи принаймні помиляється.
Голос царя був лагідний, на його обличчі грала усмішка, проте Ашміра здригнулася. Це була відверта атака на все, чим вона дорожила, — тиха, проте так само руйнівна, як спалення вежі в Марібі. Метою всього її життя — як і життя її матері — був захист цариці, а в її особі — й Шеби. Оскаржувати волю цариці було неможливо. Припустити, ніби це не так, — означало підірвати всю основу, на якій базувалися будь-які свідомі Ашмірині вчинки. Соломонові слова так запаморочили їй голову, ніби вона стояла над проваллям і от-от мала туди впасти.
Вона посунулася ще трохи ближче й мовила:
— Моя цариця не бреше.
— То, може, вона помилилася?
— Ні.
— Що ж, здається мені, що нема сенсу чекати розумної відповіді від рабині… — Соломон узяв з миски виноградину й заходився замислено жувати. — Мушу сказати, що Балкіда розчарувала мене. Я чув, що вона мудра й шляхетна, проте здається, що все це побрехеньки. Та й чого чекати від тих перелітних птахів? Вони ще й наговорили, ніби вона красуня… Напевно, вони помилились і тут. Птахам не варто вірити.
Ашміра палко заперечила:
— Вона справжня красуня!
Соломон пирхнув:
— Ну, тепер я навряд чи одружуся з нею. Як вона довідалася про мої підступні наміри? Чи не казала вона тобі?
— Від твого посланця-демона.
— Його міг послати хто завгодно. Правду кажучи, навіть дитина спромоглася б це перевірити. Ашміро, я бачу, що ти нишком наближаєшся до мене… Будь ласка, припини, бо інакше замість мене цю розмову продовжуватиме Дух Персня. А він — ти сама це бачила — не такий ласкавий, як я… — цар Соломон зітхнув. — Отже, ми з'ясували, що ти стала жертвою непорозуміння. Що ж саме наказала тобі цариця?
— Убити тебе. И забрати Перстень, якщо пощастить.
— А якщо тебе зловлять — як, власне, воно завжди й буває?
Ашміра стенула плечима:
— Тоді я обернула б свій кинджал проти себе самої.
— Це тобі цариця так наказала?
— Вона… не говорила цього. Так мені сказали жриці.
Цар Соломон кивнув:
— Проте Балкіда не заперечувала. Вона була згодна з тим, що ти йдеш на смерть. Мушу сказати, — додав він, — я дуже радий, що ця жінка відхилила мою пропозицію. Сама лише думка про те, що в твоєму гаремі опиниться така дружина, перелякає всякого чоловіка. Я маю подякувати тобі, Ашміро: ти відкрила мені очі.
Гнів, мов кислота, обпік дівчині нутрощі:
— Чому ти не вбив мене одразу, коли знайшов?!
— Я не з таких людей. До того ж у мене є ще запитання. Хто привів тебе сюди?
— Я прийшла сама.
— Ашміро, ти справді дуже рішуча й чудово орудуєш кинджалами, але для того, щоб потрапити до моїх покоїв, цього замало. Будь-який звичайний убивця…
— Я не вбивця, а спадкова охоронниця!
— Пробач, тут надто вже тонка різниця. Отож, якщо ти — звичайна «охоронниця», — провадив цар, — тобі мав допомагати хтось із великими магічними здібностями. Або ж ти сама — досвідчена чарівниця, якій коряться могутні раби… — Він недовірливо поглянув на неї.
Ашмірині очі вирячились. Уперше після того, як отямилася, дівчина облишила думати про себе. Вона подумала про Бартімеуса. Адже він попереджував її про пастку, намагався зупинити! А тепер вона в полоні, а він… чи загинув, чи втік.