Рівно опівночі, як і просила красуня, Орфей подзвонив під брамою до її палацу. Ковані двері відчинилися ніби самі собою — і от уже співець увійшов до нижнього вестибулю. Але що це? Будь уважний, Орфею! — просто на нього збігає по сходах розлючений оскаженілий бугай. Удар його рогів прийшовся в Орфеїв панцер, інакше він неминуче прохромив би його співучі груди, як проколює шило газетний папір. Бугай розбігається для нового удару, але тут його смертельно ранить вихоплена Орфеєм шпага. Бик валиться на підлогу і, стікаючи чорною кров’ю, розкидає навсібіч свої тваринні аксесуари: голову з рогами і з кільцем у носі, копита, хвіст. Це найманий убивця Спарафучіле! Помираючи, він благає, щоб Орфей простив його, адже це через Інквізитора та його прихвоснів він погубив стількох невинних людей. Орфей прощає йому, і, заспокоєний, Спарафучіле віддає душу зі щасливою посмішкою та піною на вустах.
Але де ж Ріна? Орфей підіймається сходами нагору. Там триває орґіястична забава. Кожна з трьох куртизанок — Смеральдіна, Кляріче та Розалінда — по черзі видає себе за Ріну. Кожного разу Орфей вірить цьому, але здерши з гарненького обличчя маску і припавши до медових уст, переконується — це не вона, це не ті вуста…
Обшукавши увесь палац, він не знаходить Ріни, зате в одному з найдальших покоїв йому трапляється її слуга Асклепіо. Він гірко плаче над порожнім келихом. Адже все життя він потаємно кохав Ріну і тільки для того допомагав Інквізиторові у стосунках із нею, щоби вберегти її від інших залицянь. Але ці три мерзотники — Карамбольйо, Пантальоне і Ґалілейо — нині поглумилися над ним. За наказом Інквізитора, вони силоміць забрали Ріну з палацу. Інквізитор дозволив їм робити з нею все, що заманеться. Асклепіо не переживе цього. Асклепіо вже випив отрути. Він тільки про одне благає Орфея: простити його, Орфей прощає і, втішений, Асклепіо віддає душу зі щасливими вогниками в дедалі скляніючих очах.
Орфей пускається навздогін за викрадачами. Хтось бачив, як їхній човен зі зв’язаною Ріною вирушав у бік Великого Каналу. Підтримуваний попутним вітром, Орфей хутко наздоганяє зловмисників. Він перестрибує в їхній човен. Зав’язується нерівний бій, у якому він виходить переможцем: Карамбольйо він топить у водах, Пантальоне стинає голову, а Ґалілейо сам кінчає з собою. Однак чому не видно Ріни? Відрубана голова Пантальоне розповідає, що красуня зуміла вистрибнути з їхнього човна і піти на дно. Вона воліла смерть, ніж наругу. Підтвердженням цьому служить зв’язане тіло молодої жінки, яке спливає на поверхню вод і неспішно продовжує свій рух униз за течією.
Орфей здригається від горя. Він не може тут більше лишатися. Він хоче геть звідси. Він покидає це місто: рішуче й негайно. Його човен тримає курс у відкрите море. Голос Еврідіки супроводжує його. На березі лаґуни стоїть закам’янілий, мов Командор, Інквізитор.
Примітка: між другою та третьою дією антракту не передбачено.
Метью КУЛІКОФФ (1956 р. н.) — один із найзнаменитіших оперових режисерів і реформаторів сучасного світу. Творче кредо цього майстра сценічних сенсацій полягає в поверненні театрові театральності через живу й гарячу стихію вічно дитячого здивування і навіть потрясіння. Глядач вистав Кулікоффа мусить бути приголомшений і розбитий. «Тільки тоді, з цих кавалків, його можна зібрати наново, але вже краще», — говорить про свою мету режисер. Дванадцять років тому вивівши на паризьку сцену живого слона (замість віслюка) в першому акті «Паяців» Леонкавалльо, митець ніби проголосив: «Це лише дебют. А далі буде». Потім і справді був цілий ряд запаморочливих успіхів: «Дон Джованні» Моцарта, Нью-Йорк, 1983 (двометрова статуя Командора, керована за допомогою електроніки, самознищувалась у фіналі через ядерний міні-вибух), його ж, Моцарта, «Чарівна флейта», Амстердам, 1986 (змія, що на початку вистави женеться за принцом Таміно, мала сто сорок вісім ярдів у довжину, була виготовлена з пластику, пластиліну і риб’ячої луски, на що пішло тисяча двісті дев’ятнадцять дзеркальних коропів; вона бризкала вогнем і спеціяльним смердючим газом, унаслідок чого після першої
сцени виставу було зупинено, а приміщення театру довелося упродовж двох годин провітрювати, попередньо випорожнивши його; і лише після цього тривало дійство), або незабутній «Нічний політ» Далляпікколя, Москва — Касаблянка, 1987 (вистава відбувалася в літаку, що стартувавши увечері з Москви, після восьмигодинної боротьби з повітряними стихіями на ранок приводнився поблизу берегів Північної Африки, завдяки чому сто сімнадцять запрошених на виставу російських дисидентів нарешті опинились у вільному світі).