Доктор зоставався сплячим у своєму кріслі, тим часом ми з Респондентом вийшли у коридор і, знайшовши там більш-менш безлюдний закут, почали люто цілуватися, ми стогнали й кусалися, наші язики блукали ротовими порожнинами одне в одного, Респондент припер мене до стіни, він був без окулярів і не бачив, як довкола нас кружляють всілякі пані й панове, поглядаючи в наш бік хто з осудом, хто із ласою заздрістю, якийсь тип, одягнутий найманим убивцею, відверто розглядав нас із відстані десяти кроків, це розглядання впритул здалося мені щонайменше нахабним, і я заплющила очі, щоб не бачити ні цього доморослого Спарафучіле, ні огидної Лайзи Шейли з її фотоапаратом, ні пробігаючого туди й назад в оточенні зграї гостес Даппертутто; ми цілувались як могли — всіма собою, слово честі, це було зроблено куди ліпше від того орфеївського лизання на сцені, наші роти пахли м’ятою, це було грандіозно, ніби штучне дихання, від якого дзвенить у вухах і відвалюється голова, а ноги підкошуються, ми перестали цим займатися лише після третього дзвінка, ледве встигнувши добігти до своїх місць перед самим підняттям завіси. Доктор не спав, «я взагалі не прихильник опери», заявив Доктор, «але ця річ мені направду подобається», невдовзі він уже знову рівномірно і глибоко посопував, а проте майже ніхто не звернув на це уваги, адже по сцені стрибав балет «Сексапіллер», а дует Орфея і Ріни виявився насправді дуетом Оттавіо й Анни, сильне враження на глядачів учинили підвішені понад сценою на ланцюгах скляні об’єми, в яких сиділо повно всілякого живого гаддя — крокодили, ропухи, змії, саламандри, іґуани тощо; ці великі скляні посудини загрозливо гойдалися над головами співака і співачки, напевно, символізуючи ту небезпеку, яку готував для них дальший сюжет опери, одна з віолончелісток при цьому зомліла і її, разом з інструментом, спазматично затиснутим між ногами, витягнули кудись за лаштунки; опритомніла вона тільки після чергового електричного розряду громів і блискавок з наступним шоком для більшої частини публіки, Респондент скинув зі свого коліна руку сплячого Доктора, «це вже занадто», буркнув Доктор крізь сон, вистава тривала, троє друзів-негідників уже забивали баки знайомим куртизанкам, насправді то були ніякі не Карамбольйо, Пантальоне і Ґапілейо, а також не Смеральдіна, Кляріче і Розалінда, а Альфонсо, Ґульєльмо і Феррандо вкупі з Дорабелльою, Фйорділіджі та Деспіною, і кожен, хто любить «Cosi fan tutte», міг легко це розпізнати; ліва частина партеру, викуплена Товариством приятелів театру «Ля Феніче», безперервно протестувала свистом і скандуванням, а віце-президент