(17)
…тому я займаюся театром. Якби не це — я торгував би нерухомістю чи вирощував на фермі цесарок. Але мені дано творити дійство. Для того, аби побачити все чи почути все у моїх виставах, треба мати сто пар вух. І будь-якого іншого органу бажано мати по сто. Бо я даю тисячу паралельних дійств. Охопити все це водночас людина безсила принаймні через фізіологію, може, й через інші причини. Тільки я на своєму режисерському пульті, обставлений моніторами і дзеркалами, можу сприймати — ні, також не все — але, сподіваюся, бодай значну частину — відсотків так на десять — того, що сам задумав і пустив у дію. Цікаво, чи Бог такою ж мірою спроможний контролювати запущений ним у дію Всесвіт [сміється].
Тому будь-яке зі свідчень — очевидців? — про події в театрі «Ля Феніче» 8 березня ц. р. на прем’єрі моєї вистави «Орфей у Венеції» аж ніяк не може бути вичерпним, навіть моє власне, яке разом із тим є все-таки найповнішим. Я мушу зупинитися на цьому епізоді докладніше через те, що в обіг запущено десятки, коли не сотні, спекуляцій з його приводу. Особливо багато галасу даремно навколо тих двох трупів у фіналі цієї історії. Для мене це вже обернулося деякими поважними неприємностями, що їм на разі не видно кінця. Маєте перед собою зацьковану жертву поліційних протоколів і слідчих експериментів [сміється знову]. Виявляється, слідчі теж мають право на експеримент, не тільки режисери! [сміється вже веселіше].
Певна фундація, про яку я раніше нічого не чув, звернулася до мене з ідеєю робити їм оперу у Венеції. Мовляв, на початку березня відбуватиметься якийсь вирішальний для долі людства семінар, до участі в якому запрошено самих лише зірок. Принагідно зауважу: зірки виявилися підозрілими, бо жодне з імен учасників мені не сказало нічого. Але це дрібниця. У той же час і в тому ж місті проводиться ще одна прецікава акція — така собі напівтаємна конференція трансконтинентальних мафійних структур, але, як це й буває завжди, саме під виглядом нібито конференції по боротьбі з мафійними структурами. Зрештою, не говоритиму зайвого — ви мене розумієте [усміхається]. Для перших і для других — маю на думці семінар і конференцію — мені пропонують робити оперу. Я довго відмовлявся, зв’язаний кількома попередніми угодами в інших містах, але сума гонорару була такою… Це при тому, що мене, як ви знаєте, не здивуєш ніякою сумою.
Я справді звик до страшенно високих гонорарів. Я міг би вкладати їх у бізнес, торгувати кокаїном, наприклад, чи вирощувати в мушлях перлини. Я був би одним із найбагатших підприємців у своїй галузі чи в багатьох інших галузях. Нарешті, я міг би цілком по-житейському давати раду своїм гонорарам, я міг би накупити діамантів для Алекс чи цілий парк автомобілів для неї ж… Але я — створіння звихнуте [сміється]. І знаєте, на що йдуть мої гонорари? На мої ж таки вистави! За кожен новий ефект, за кожну фантастичну ідею, за кожний привід для вашого глядацького здивування я розплачуюся власними грошима. Алекс мудро каже, що колись ми підемо з торбами. І все-таки вона розуміє мене. Коли ми зустрілися вперше, я сказав їй так: «Жінко, ти на двадцять два роки старша за мене, але будь зі мною поруч завжди!» З тієї хвилини ми ніколи не розлучаємось [запалює цигарку].
Сума, що її мені пообіцяли у Венеції, давала змогу робити оперу, якої ще не було. І всупереч цьому я вирішив робити її з тих опер, які вже були. У вересні минулого року ми з Апекс уперше побували всередині театру «Ля Феніче». Уся ця внутрішня розкіш, це золото, ці мальовила, ці різьблені аркади, інкрустовані ложі й балкони, — все це Апекс визнала надто старомодним і нав’язливим. Я не мав права не шанувати її думку. Працювати в таких театрах нелегко вже хоч би з причини їхньої надто стійкої задушливої атмосфери. Ми з Алекс називаємо такі ситуації «нафталіном». Вихід залишався один — повне внутрішнє переоблаштування театру (виділені фундацією кошти дозволяли навіть ц е). Забагато пилюки назбиралося в цих оксамитах протягом століть! [Криво всміхається]. Я пішов би на це, незважаючи навіть на протести цього дурнуватого Товариства театральних приятелів! Є у Венеції таке істеричне збіговисько всіляких аристократів, що пустилися берега. Але це не важливо.
Ми вийшли з театру і почали кружляти містом. Аж тоді я зрозумів: усе мусить залишатись, яким є. Так, бо інакше в мене не вийде Венеції! Цього претензійного нагромадження предметів і розкоші. Цієї антикварної плісняви і абсолютного несмаку. Бо я справді не бачив потворнішого міста, але ви мусите мене знати: завжди і всюди я шукаю саме потворність. Саме вона приваблює мене і додає бодай трохи глузду моїм безглуздим ідеям [жартує]. Усе разом — сморід води, запах жінок, вмираючі будинки, трава в щілинах між каменями, дешеві притони, сентиментальні перекази, кожному з яких тут вірять більше, ніж Біблії, напівзотлілі книги, водянисті вина, вогкі стелі, атласні подушки, пляшки тисячі калібрів, голуби, туристи, повії, привиди — вся ця суміш лягла своїм нестерпним баластом на дно моєї майбутньої опери, задушливої й вологої. Мені вдалося переконати Алекс. Вона взагалі майже не втручається в мою роботу. Прем’єру було призначено на березень.