Назрівала катастрофа, фанфари вже сповістили про неї. Попри всі інші невдачі цієї прем’єри, я втратив ще й виконавця головної ролі. На щастя, глибину сцени було задрапіровано. Публіка ще не бачила того, що сталося. Я вагався лише коротку мить, а тоді дав команду відтягнути за лаштунки пузате Орфеєве тіло і спробувати поставити його на ноги. Тим часом упіймати прожектором непроханого виконавця і показати його всій залі. Хай він буде сприйнятий як задум, як мій задум…
Я отямився через добрих п’ять — вісім хвилин. Вистава тривала без жодного збою. Оркестр нарешті спіймав потрібний темп. Орфей виконував чергову з належних йому арій. Тільки це був інший Орфей, новий. Той, що злетів на сцену з-під самого склепіння. Він увійшов у дійсність моєї опери, як до себе додому. Легко впізнавав музичні фрази і невимушено входив у них. Більше того, оркестр пішов за ним. Його спів нарешті дав лад цим розрізненим і себелюбним віртуозам. Вони слухали його і ступали слідом, ніби найлагідніші звірі. Звідки він узявся?
Тепер я вже схильний думати, що він прийшов того вечора, аби врятувати мене. Його теплий баритон, не надто сильний, але дуже виразний і своєрідний, його пластика й міміка, рухи і жести безперечного Орфея, його здатність блискавично орієнтуватися в перебігові подій на сцені і діяти так, як вимагає того мій задум та моє лібрето, — все це і стало причиною того майже істеричного успіху, що потряс стінами «Ля Феніче» і всього сестьєре Сан Марко відразу ж після фінальних акордів моєї опери [схрещує руки на грудях].
Він був перший, хто вніс душу в цю механічну виставу. Я майже впевнений, що він є справжнім Орфеєм. Бо я надто довго мучився, щоб викликати його з небуття. Я вже не вірив, що мені це вдасться. Але з моїх мук виник у найтяжчу хвилину він, мій матеріялізований сон, моє венеційське збожевоління. Зараз мені вже здається іноді, що то був таки мій задум, що я від самого початку збирався це зробити. Можливо, Апекс мені підказала.
Сім разів ми виходили з нею на оплески. Звідусіль сипалися квіти. Навіть вони, ці нестерпні деґраданти з Товариства прихильників, аплодували мені. Витираючи моє спітніле чоло, Апекс говорила: «Я пишаюся тобою, Меті». «Інакше я займався би чимось не тим, — казав я. — Збирав би старі автомобілі. Продавав би декоративні дерева». Ми хотіли розшукати його і вивести на сцену. Він сидів за лаштунками на сходинці картонного палацу й тер вологі скельця своїх окулярів. «Це було фантастично, сер!» — подав я йому руку. Він одягнув окуляри і, мабуть, упізнавши мене, нічого не відповів. «Ми хочемо запросити вас на вечерю», — сказала моя практична Алекс. «На жаль, мене чекає інша вечеря», — відказав він. І ми все зрозуміли. Його справді чекали деінде. Олімпійські боги на своєму бенкеті, приміром.
Але вас, я розумію, вас цікавить зовсім не це. Ви досі вважаєте мене причетним до тих двох мерців, знайдених після прем’єри у вестибулі театру, одного ліворуч, а іншого праворуч від входу. Що ж, я справді причетний [сміється]. Як причетний кожен добрий митець до вигадуваних ним ситуацій. Уявіть собі цей тлум, цю кількатисячну публіку, в масках, обсипану гіпсом і білилами, в одягах різних часів та країн. Вони шаліють від моєї вистави. Це щось на грані психозу. Це моя перемога над Венецією. І якщо при цьому в когось не витримує серце, і він падає під ноги іншим, то вважайте, що йому востаннє в житті не пощастило. І нічого загадкового в цьому не бачу. Навіть якщо таких невдах виявилось аж двоє. Навіть якщо обидва були в одязі найманих убивць. Чи, може, я помиляюся?..
(Передруковано за книгою: «Містер Шок.
П’ять монологів Метью Несамовитого»).