— Я казав, що йому десять тисяч років? Здуріти! Так от, у Львові я відразу потрапив до теплого товариства малолітніх паскудників. Ми сиділи по підвалах, курили, пили дешеве вино і грали, як нам здавалося, рок. Або блюз. Досить часто нас накривали, і поліція, яку в нас називають «міліція», забирала всіх без винятку до каталажки. Мене там жодного разу не вдарили, бо я починав декламувати вірші або ворожив міліціонерам з руки. Серед них трапляються різні люди, не тільки гівно.
— Справді?
— Я впевнений. Водночас я примудрявся вчитися в університеті. Потім було ще багато інших цікавих подій — я одружувався, переховувався, видавав книжки, літав над містом на дельтаплані, перевозив заборонену літературу і траву, півроку грав на литаврах у симфонічному оркестрі, працював на цвинтарі гробарем… Усього тепер навіть не згадаєш.
— Про що Ваші вірші?
— Про тишу, яка настає через мить по закінченні ядерного бомбардування. Не дивіться такими очима, це був жарт. Хіба вірші доцільно переказувати? Безумовно, найкращі з них — це ті, які можна переказувати, але ж як багато вони від цього втрачають! ідеальні вірші, яких немає, мусили б бути такими, щоб їх можна було просто переказувати без найменшої втрати. Переказувати своїми словами.
— Може, все-таки спробуєте?
— Це безнадійно, але слухайте. Я завжди пускався в безнадійні афери. Отже, уявіть собі… Уявіть собі липневу спеку. Велике місто з каменю, сірі та жовті будинки, і висохлі труби водогонів — від них пахне мохом. Ніде ані краплі води. У вас залишається лише півпляшки вина. Воно тепле і затхле. Але Ви несете його для когось, щоб урятувати від… Від спеки? Від спраги? Від смерті? і тоді на розі двох вимерлих вуличок у нетрях Старого міста Вас перепиняє патруль, і знайшовши вино, на Ваших же очах повільно виливають його, воно стікає хідником до каналізації, й Ви починаєте розуміти, що це все, кінець, і сповзаєте по стіні будинку, до якої Вас приперли обличчям під час обшуку. Але це занадто сумний вірш. Є інший. Ось такий. Хлопець і дівчина сидять за двома фортеп’янами, зсунутими докупи. Одне навпроти одного. Вони повинні би зіграти щось у чотири руки. Далі йде опис того, про що вони грають. Він — про дощі і падолист. Вона — про порожні зимні кімнати. Він — про надію на краще. Вона — про щура, баченого вчора на смітнику. Він — про те, як йому з нею добре. Вона — про розлуку. Він заплющує очі. її нема. Розплющує очі. її нема. Але хто ж тоді сидить при другому фортеп’яні?
— Смерть?
— Ні. Він сам. Відбитий у дзеркалі. Як оце я зараз. Вам сподобалося?
— Не надто. Це швидше нагадує не вірші, а сни.
— Це ще не написані вірші. А не написані вірші — це сни. Ви маєте рацію.
— Дякую. В такому разі чи не дозволите ще одне інтимне запитання?
— Не знаю, побачимо.
— Чи не розкажете що-небудь про те середовище, до якого Ви належите у Вашому місті?
— О, це прекрасне зборище справжніх нероб і бевзів, з яких майже ніхто ні до чого в житті не ставиться поважно. Крім малювання крейдою на асфальті і бальних танців, звичайно. Однак понад усе вони цінують самих себе і про це постійно говорять у кав’ярнях. Я люблю їх понад усе, до того ж, лише вони надають певного сенсу цьому містові, не знаю…
— З чого вони живуть?
— Переважно живуть, як птахи небесні. Проте іноді хтось із них продає сюди, на Захід, одну-дві картини. Або картинки. Або, наприклад, фамільний діямант. Чи якийсь зі своїх внутрішніх органів — легеню, скажімо. За це тепер незле платять.
— А з чого живете Ви?
— За пару годин я маю бути на урочистій вечері, де мені буде вручено гонорар за сьогоднішній виступ — один мільйон лір. Це десь коло шестисот доларів.
— Але там, удома? З чого живете Ви там?
— По-перше, я вічний боржник. Про це нелегко говорити, але це так. По-друге, я дещо заощадив із тих часів, коли працював гробарем, а потім трубачем на ратуші. Як перші, так і другі непогано заробляють, але перші заробляють більше. Іноді мені вдається продати певну кількість своїх книжок або прочитати лекцію з філософії дзен у колони для неповнолітніх злочинців. Проте бували й такі часи, коли я тижнями не мав за що купити хліба і сигарет. Останнє, що мені залишалося, — це виносити на базар улюблені книги або графіку своїх друзів, яку вони мені дарували до днів народження.
— Тобто, Ви продавали своїх друзів?
— Ні. Я не продавав своїх друзів. Я сказав би інакше: мої друзі рятували мене від голодної смерті. О!