Якщо Марвен і збиралася поставити Бренанові цілком природні за таких обставин запитання, то не встигла, бо її випередила менша сестра:
— А цей Туахал уже дорослий?
— Ні, Марвенин одноліток. У хвероді йому буде дванадцять.
— Він гарний?
— Загалом, так. Досить вродливий, височенький, стрункий. Про його вдачу сам я судити не можу, бо ніколи з ним не спілкувався, але за відгуками інших людей він чемний, вихований і розумний.
— Старший син? — не вгавала Ґрайне.
— Так, старший, — відповів трохи здивований Бренан; він не чекав такого практичного запитання від дев’ятирічної дівчинки. — Коли-небудь Туахал успадкує більшу частину батькових статків.
— Це добре, — задоволено кивнула Ґрайне. — Як віддаватимеш мене заміж, теж знайди мені старшого сина.
— Гаразд, — пообіцяв Бренан, погладивши її по голівці. — Шукатиму тільки старшого. Середніх і менших навіть не розглядатиму. — Відтак знову перевів погляд на Марвен. — Ти тільки не бійся, я не збираюсь тебе ні до чого примушувати. І квапити також не буду. От приїдемо до Тахріна, там ти познайомишся з Туахалом, часто спілкуватимешся з ним, гарненько взнаєш його — тоді й вирішиш щодо заручин. І як скажеш, так і буде, це я тобі твердо обіцяю. Тож, повторюю, не бійся, не переживай, усе буде гаразд.
— Я й не боюся, — сказала Марвен. — Ти ж бажаєш нам з Ґрайне добра. А ми маємо слухатися тебе, бо ти тепер старший у нашій сім’ї.
Трохи повагавшись, вона пересіла до Бренана, по інший бік від сестри, і він обійняв її за плечі.
— Так, сестричко, ми сім’я. І я дбатиму про вас, хай що станеться. Я зроблю все, щоб ви були щасливими.
Розділ XXI
Незважаючи на те, що йшла друга половина місяця раґвира, в абервенському порту було майже по-літньому людно і гамірно. Тепла течія робила судноплавання по Океану Івирид доволі комфортним навіть посеред зими, і цим західне узбережжя Північного Абраду вигідно відрізнялося від східного, де морське життя не те, щоб геть завмирало, але істотно знижувало свою активність у зимовий період. До того ж Абервен був одним зі світових центрів мореплавства й успішно конкурував, як з Дінас Ірваном і Карфирдіном, так і з розташованими значно південніше Рондавом, Ейнахом, Еврахом, Бруахайлом, Ґлахавом, Рувіном та Айхіном.
Ґвен зійшла з корабля нелегко, прихопивши із собою лише сумку з найнеобхіднішим, а про решту її речей, що містились у двох валізах, як водилося, мала подбати портова управа. Нікого із сестер у порту не було, на що Ґвен і розраховувала, бо вчора ввечері, коли надсилала останні листи подругам та приятелькам, навмисно написала, що прибуде на Тір Мінеган лише по обіді. Вона не хотіла, щоб їй влаштували святкову зустріч, а воліла прибути на рідну землю звично й буденно, ніби два роки тому просто вирушила в подорож Абрадом, а не покинула острів розбита і спустошена, без найменшої надії коли-небудь повернутися сюди.
І хоча Ґвен умовила капітана при вході в бухту не надсилати на берег традиційного сиґналу „відьма на кораблі“, це їй не допомогло. Люди на набережній відразу второпали, хто вона така, і передовсім до неї наввипередки кинулися візники, пропонуючи свої послуги. Проте Ґвен не стала винаймати ні брички, ні карети, бо вони були надто повільні, а скористалася люб’язністю лейтенанта портової варти, який радо поступився їй конем. У своїй завзятості він збирався був відрядити з молодою відьмою кількох ґвардійців для почесного супроводу, але вона переконала його відмовитися від цього задуму.
Вулиця Белах Фарраґол, що вела з порту до міста, була, як і всі головні вулиці Абервена, широкою та просторою, тож Ґвен могла швидко гнати позиченого коня, не ризикуючи ні з ким зіштовхнутися. Колючий крижаний вітер рвучко бив їй в обличчя, кусав щоки та підборіддя, але сльози, що застеляли їй погляд, були не від нього.
„Я вдома!“ — твердила вона собі. — „Вдома, вдома, вдома!.. І тепер я відьма. Я знову відьма!..“
Хоча відтоді минуло вже десять днів, Ґвен досі не до кінця вірила своєму щастю. Наяву вона розуміла, що те неймовірне диво, яке з нею сталося, цілком реальне, але щоночі її мучили страшні сни, де вона була відьмачкою. Тоді Ґвен прокидалася нажахана, мерщій перевіряла свою нову Іскру, а потім тихенько плакала від радості, що їй це лише наснилося…
У середмісті вона мусила стишити ходу коня, бо рух тут був набагато жвавіший, та й видавалося неввічливим стрімголов проноситися повз зустрічних чаклунок, не відповівши бодай кивком на їхні щирі вітання. А доїхавши до Белах-на-Ґвайр, зустріла перших відьом — чотирьох дівчат-підлітків дванадцяти-тринадцяти років. Сьогодні був довнах, вільний від занять день, отож менші сестри могли із самого ранку гуляти, де їм заманеться.