Тим часом гусари зійшлися врукопаш із поборниками. Лави супротивників перемішались, і на відстані було важко розрізнити, хто є хто, бо й ті й інші мали червоні мундири, тільки в гусарів були білі штани, а не чорні, як у поборників.
А коли до кінноти долучились піші поборники, в бій уже вступила й армійська піхота. Солдати билися завзято, спростовуючи своїми рішучими діями всі Імарові побоювання, що вони, вихідці з народу, виховані змалку в благоговінні перед поборниками, не наважаться здійняти на них руку.
„Для Лахліну ще не все втрачено,“ — думав король. — „І серед простих людей не бракує таких, що ненавидять Конґреґацію. Їх лише треба зібрати разом і поставити над ними надійних командирів…“
— А ваш шпигун не помилився, міністре, — сказав ґенерал Ґарванові аб Малаху. — У поборників справді немає гармат. Інакше б вони їх уже задіяли.
— Не задіяли б, лорде Кайлеме. Якби гармати були, моя людина вивела б їх з ладу, — впевнено відповів Ґарван, який і був тією людиною. — Але поборникам навіть на думку не спадало, що їм може знадобитись артилерія в самісінькому серці Ханґована.
— Атож, — кивнув ґенерал аб Рордан. — А коли схаменулися, було вже запізно. Сподіваюсь, вас шпигун вчасно накивав п’ятами. Бо в цій колотнечі він може постраждати. А як надумає втекти через підземний хід, то його, бува, ще порішать наші хлопці.
— З ним усе гаразд, лорде Кайлеме. Зараз він у безпеці.
Підземний хід, а точніше, тунель, про який згадав ґенерал, сполучав Палац Святої Віри з міськими катакомбами, і його існування приховувалося не лише від сторонніх та рядових поборників, а й від керівництва Конґреґації середньої ланки. Кайлем аб Рордан довідався про нього лише кілька днів тому і за цей час уже неодноразово висловлював досаду, що Ґарванів шпигун не роздобув цю інформацію раніше. Насправді ж Ґарван знав про тунель уже давно і ще минулого місяця розповів про все королю. А коли почалась облоґа Палацу Святої Віри, Імар вирішив нічого не говорити ґенералові, бо вважав недоцільним перекривати поборникам шлях до втечі. Якби вся Поборча Рада й досі залишалась у Ханґовані, напруга в місті була б набагато вищою. А так до городян доходили чутки, що вищі керівники Конґреґації розбігаються, мов щури з потопаючого корабля, і це, певна річ, не дуже сприятливо позначалося на їхньому авторитеті. Крім того, Імар якраз і прагнув розділити Поборчу Раду на дві частини, які будуть вразливішими за одне ціле. І от нарешті настав час позбутись однієї її половини — поміркованішої, а тому небезпечнішої…
Бій на площі тривав недовго, і поборники, зазнавши значних втрат, врешті відступили до палацу. Проте браму їм не відчинили, в побоюванні, що цим скористаються королівські війська, тож вони мусили бігти попід муром до невеликих бічних входів.
Гусари та армійські піхотинці, які отримали наказ не переслідувати ворога, взялися дбати про полеглих та поранених товаришів. А над їхніми головами й далі пролітали гарматні ядра — як цільнометалеві, призначені для руйнування будівель, так начинені вибухівкою, що мали передовсім уражати живу силу.
Обстріл потроху, але невблаганно давав свої результати. І зовнішній мур, і брама поки не піддавалися, зате всередині руйнування ставали дедалі помітнішими. Верхівка однієї зі сторожових веж обвалилася, горішні поверхи палацу були вже порядно подзьобані ядрами, а в південному крилі вирувала пожежа. Поборники здійснили були ще одну вилазку, та зрештою знову мусили відступити, залишивши на площі ще два десятки загиблих. Згодом почали надходити звістки про дезертирів у їхніх лавах — переважно то були одинаки, але мала місце й спроба орґанізованого прориву очеплення з тильного боку палацу. Хоча не виключено, що в останньому випадку вони лише виконували наказ керівництва, перевіряючи на міцність блокаду; проте дізнатися це напевно було неможливо, оскільки жодного поборника не вдалося захопити живим — четверо загинули в сутичці, двом таки вдалося прорватись і втекти, а решта відступили до палацу.
Також Імарові повідомили, що троє вуличних проповідників із Майтрев Дорху, злиденного району на східній околиці, зібрали великий натовп і повели його в середмістя. Однак на заваді їм стали військові, і все обійшлося порівняно малою кров’ю. Зокрема, було вбито двох проповідників-баламутів; третій намагався втекти, але його схопили і вже передали до рук військово-польового суду.