Іти довелося довше, ніж дві години, і лише близько півдня за мінеганським часом (а на довготі Ініс на н-Драйґу це відповідало десь одинадцятій годині) вони дісталися до єдиної суттєвої нерівності на всьому острові — великої, не менше чверті милі в діаметрі й завглибшки, мабуть, футів п’ятдесят, западини з пологими схилами. Імовірно, тут колись було озеро, хоча за такої спеки в це важко вірилося.
На дні западини виблискували сліпучою білизною дванадцять велетенських кістяків. За формою вони скидалися на скелети ящірок, але цим уся їхня схожість із плазунами вичерпувалася. Дракони були теплокровними істотами і мали розум, який нічим не поступався людському. Крім того, вони володіли могутньою маґією, що за багатьма ознаками нагадувала відьомську. Проте Іскри, за твердженням відьом, у них не було; натомість вони несли в собі певну подобу відьмачого відбитка, надзвичайно потужного відбитка, яким були просякнуті їхні кості та плоть. Про силу їхніх чарів свідчило бодай те, що вони вільно літали, не маючи крил. Їм було до снаги перелетіти з Абраду на цей острів, тоді як ще жодній відьмі не вдавалося левітувати далі, ніж на два десятки миль — і такий політ цілком їх виснажував.
— Драконяче Гніздо! — тремтливим від хвилювання голосом мовила Інґріг. — Не думала, що колись тут побуваю… Мені аж моторошно…
Ріана озирнулася на неї й легенько стенула плечима.
— Не бачу тут нічого моторошного. Це просто велично. Хоч ви, звісно ж, не в змозі відчути сили, схованої в цих кістках.
„Могла б і не вказувати на це з такою нестерпною зверхністю,“ — трохи роздратовано подумав Шимас. За два місяці знайомства він якщо й не потоваришував з Ріаною, то принаймні став почувати до неї симпатію, але часом його аж бісила її зарозумілість. І навіть не стільки сама зарозумілість, скільки щире переконання дівчини, що для відьом така поведінка цілком природна, бо від народження вони стоять незрівнянно вище за решту людей…
Усі п’ятеро спустилися схилом на дно западини і підійшли до найближчого кістяка. Його вигнутий дугою хребет у своїй найвищій точці сягав понад двадцяти футів над землею, ребра були товстіші за Дарахові плечі, а всередині черепа легко могла б розміститися в повен зріст невисока людина — наприклад, Інґріг.
Навіть зблизька Шимас не помічав на кістках ні найменшої жовтизни або сіризни. Вони були ідеально білі й надзвичайно гладкі на вигляд, ніби відполіровані. Перевірити це на дотик він поки не наважувався.
Усі кістки були щільно підгнані одна до одної, намертво з’єднані в суглобах, і ніяка фізична сила, ніяка чаклунська маґія не могли розділити їх чи бодай відколоти він них найменшу скалку. Відьми здавна вихвалялися, що здатні це зробити, але не роблять із поваги до пам’яті драконів, які протягом тисячоліть були єдині, хто захищав цей світ від пекельних почвар. Довгий час чаклуни їм не вірили, аж поки п’ять з половиною сторіч тому одна відьма не продемонструвала своє вміння, відокремивши від драконячого хвоста останній хребець. За цей учинок найстарші її покарали, відправивши в тривале заслання на один з безлюдних північних островів, а на Ініс на н-Драйґ прибуло кілька відьом, які повернули викрадений хребець на місце і закріпили його нездоланними для чаклунів чарами.
Шимас цілком поділяв поширену в чаклунському середовищі думку, що це радше був прояв показного святенництва, ніж справдешньої поваги до драконів. Проте з прикрістю мусив визнати, що самим чаклунам забракло б порядності навіть на таке святенництво. Якби вони могли, то вже давно розтягли б усі кістки до єдиної, а не знайшовши їм практичного застосування, просто розпиляли б їх на талісмани.