— Це Останній Дракон, — заговорила Ріана, легко провівши долонею про гладенькому ребру. — Або просто Дракон. Він помер дев’ятнадцятого мегева сімсот двадцять четвертого року, на світанку. При цьому була присутня моя духовна пра-прабаця Бетан вер Енид О’Ґвеневер, і в наших родових хроніках збереглася її розповідь про ту подію. Тієї самої миті, коли драконове серце зупинилося, він спалахнув жарким золотавим вогнем, і за лічені хвилини вся його плоть згоріла, не лишивши по собі ні крихти попелу. Бетан була останньою людиною, що розмовляла з Драконом. Вона просила його не вмирати, але він відповів, що втомився від земного життя і хоче поєднатися в Кейґанті з душами одноплемінників. Мовляв, час драконів уже давно минув, і тепер доля світу цілком у людських руках.
Інґріг була така простодушна, що наважилася заперечити:
— А в усіх серйозних книжках написано, що дракони не могли розмовляти по-людському, бо їхні голосові зв’язки не були до цього пристосовані. Останній Дракон швидко вивчив шінанську мову і розумів усе, що йому казали, але у відповідь лише кивав або хитав головою.
Ріана кинула на дівчину похмурий погляд.
— Це все дурні чаклунські побрехеньки, — пихато мовила вона. — Тодішні чаклуни були вкрай незадоволені, що Дракон охочіше спілкувався з відьмами, ніж із ними, от і вигадали казочку, ніби він геть не вмів говорити. Насправді ж він досить вільно розмовляв, утворюючи всі належні звуки за допомогою чарів.
Шимас і сам вважав, що давні чаклуни в цьому питанні перегнули палицю. Їм було прикро, що Останній Дракон так явно віддавав перевагу відьмам, тому з чистих заздрощів твердили, буцімто він узагалі ні з ким не розмовляє, а відьми просто викаблучуються. А згодом це стало частиною чаклунської міфолоґії — певного набору контраверсійних фактів, у справедливості яких було не заведено сумніватися попри їх очевидну спірність. До речі, відьми мали не менш багату міфолоґію, до якої, зокрема, належав доґмат (інакше його не назвеш) про невинність Ірдана аб Бріна та підлу змову проти нього заздрісників з Університетського Маґістрату.
І хоча Шимас усе це розумів, він несподівано для самого себе вступився за Інґріг:
— Але ж погодьтеся, леді Ріано, що в таких припущеннях є своя лоґіка. Я не заперечую, Дракон мав підстави ухилятися від спілкування з чаклунами, вбачаючи в кожному з них потенційного чорного. Але ж відьми були поза підозрою, тим більше, як ви самі кажете, ваша маґія споріднена з драконячою. Проте я не чув, щоб Останній Дракон поділився з вами якимись таємницями, розповів про стародавні часи, навчив вас читати руни. Чи, може, ви це приховуєте?
Ріана сердито набурмосилася, та все ж відповіла:
— Він і нам не довіряв, хіба не ясно? Звичайно, не так катеґорично, як чаклунам, але вважав, що й відьми не готові сприйняти знання цивілізації, яка прикликала в цей світ демонів та чудовиськ. Він остерігався давати будь-яку інформацію про попередніх мешканців Абраду, бо розумів, що це дозволило б нам зробити додаткові припущення щодо значення рунічних написів і зрештою розгадати прадавню мову. На мою думку, його побоювання були марними, і наступні тисяча років історії Сестринства це довели. Але я визнаю, що через дурість прадавніх людей він мав вагомі підстави сумніватися і в шінанцях — навіть у відьмах.
Із цими словами Ріана рвучко розвернулася й підійшла до Колвина, який шанобливо стояв трохи віддалік, і далі тримаючи в руках торби. Вона забрала їх у нього, поставила на землю й сказала:
— Тепер, Колвине, можеш повернути свою силу.
— Слухаюсь, пані! — відповів він, тішачись із того, що може виконати черговий наказ.
Коли його чаклунська сила знову стала видимою, Інґріг злякана скрикнула і мерщій сховалася за чоловіковою спиною. А Дарах, хоч і був заскочений зненацька, миттю створив перед собою досить потужне захисне плетиво.
— То він що, чорний?!
— Так, чорний, — незворушно підтвердила Ріана. — Але не турбуйтеся, він не шкідливий. Я його впокорила.
— О!.. — вражено протягнув Дарах. Схоже, згадка про впокорення налякала його дужче, ніж сама присутність чорного чаклуна. У кожнім разі, викликала більшу огиду.
Зате Інґріг миттю заспокоїлася, вийшла вперед і зміряла Колвина зацікавленим поглядом.
— А знаєте, в мене був такий здогад. Та я зразу відкинула його, навіть із Дарахом не поділилася. Вирішила, що це дурниці. Навіщо ж вам було брати його з собою. Могли б найняти й звичайного слугу.