— Не думаю, що під нами, — сказала Ріана. — Швидше, десь там. — Вона закинула голову і пильно вдивилась у густу, в’язку, непроглядну темряву над ними. — Тільки як це знайти, коли я нічого не відчуваю?
З її долоні вихопився тонкий промінь білого світла. Він заструменів угору, трохи відхиляючись то в один бік, то в інший у пошуках правильного напрямку. Та, схоже, все було марно.
— От що, професоре, — врешті мовила Ріана. — Я пропоную вдатися до м’якої форми чаклунсько-відьомської взаємодії. Під’єднайтесь до мого сенсорного плетива і спробуйте керувати променем. Можливо, у вас щось вийде.
— Гаразд, спробую.
Для більшої певності, Шимас утворив відразу сім ниток усіх основних маґічних кольорів і спершу вплів у Ріанині чари найслабшу з них, червону. Коли все вдалося, він став по черзі під’єднувати наступні нитки, і до нього почала перетікати відьомська сила. Вона була чужа, холодна, незбагненна, але водночас така пронизливо чиста й довершена, що Шимасові аж подих перехопило. Ця сила дарувала йому відчуття повної захищеності від будь-якого зла — і зовнішнього, і внутрішнього; вона прояснювала розум, розкривала перед ним нові, досі приховані обрії, під її впливом думки ставали чіткими й гострими, мов лезо бритви. Тепер Шимас розумів, чому деякі чаклунки ладні миритися з нестерпною вдачею відьом, їхньою зверхністю та пихою, лишень би мати змогу бодай зрідка торкатися цього крижаного, але життєдайного джерела…
Керувати Ріаниними чарами виявилося навдивовижу легко, бо вони були добре впорядковані й не містили ніякого сміття — кожна, навіть найтонша маґічна нитка не була зайвою, а мала своє призначення, гармонійно сплітаючись із усіма іншими в досконале мереживо. Попервах Шимас досліджував горішній простір навмання, та невдовзі вловив закономірність у тому, як змінюються вібрації семи його ниток, вплетених у сенсорні чари Ріани, і дуже повільно та обережно став зміщувати промінь по спіралі, поки не досягнув точки, де ці вібрації були найслабшими.
— Ось цей напрям, — сказав він, зафіксувавши його. — Тут я докладаю найменше зусиль.
Не наважуючись навіть ворухнутися, Ріана посилила інтенсивність променя, і він став потроху вгризатися в загадкову субстанцію, що лежала між двома світами — земним та підземним.
— Не бачу іншого варіанту, — пояснила вона Шимасові. — Я й далі нічого не відчуваю. Але буду вкрай обережна.
Так спливло кілька хвилин. Тонкий промінь повільно пробивався вгору, а Шимас контролював його напрямок. Аж раптом Ріана зупинилася.
— Ну, нарешті, відчула! Це якась особлива маґія, вона справді пригнічує темну енерґію, робить її інертною, пасивною.
А от Шимас ніякої маґії не відчував, йому давалися взнаки лише наслідки її дії. Він сказав про це відьмі, а вона відповіла:
— Поки не можу судити напевне, але, здається, ми вже мали справу з такими чарами. Я — одного разу, а ви — двічі.
— Диннеші? — здогадався він.
— Так, дуже схоже, — сказала Ріана. А ще за хвилину впевнено додала: — Це точно маґія диннеші. Подібна до нашої, відьомської, але могутніша й досконаліша. Вона виходить від якогось тонкого продовгуватого предмета, що вертикально завис під верхньою границею Тиндаяру.
Шимас розгублено хитнув головою.
— Цікаво, що він тут робить? І як сюди потрапив?
— Я теж хотіла б це знати… Мабуть, вам краще відійти, професоре. Не беруся передбачити, як поведеться ця штука, коли я її звільню. Можу й не втримати.
Шимас відступив на три кроки і порівнявся з Колвином, який увесь цей час стояв нерухомо й віддано дивився на свою пані, чекаючи на її подальші накази.
Ріана не квапилася, діяла обережно і зважено. У міру наближення до мети вона поступово зменшувала інтенсивність променя, щоб, бува, не пошкодити той загадковий предмет. Зрештою згасила промінь, а натомість задіяла м’якіші чари, покликані уже не свердлити прошарок між світами, а лише розгрібати субстанцію, з якої він складався.