— Не дуже вишукано, але потужно, — зауважила Ґвен. — Цікаво, хто це?
— Мабуть, Ріана, — припустила Ейрін, яка, на відміну від неї, увесь час стояла обличчям до вікон. — Куля вилетіла з лівого боку, на рівні цього поверху.
— До речі, я Ріани ще з вечора не бачила. А ти?
— Так само. Ходімо, провідаємо.
Ріана й справді була в себе. Вона не дуже зраділа їхній появі — та зовсім не тому, що не хотіла їх бачити. Просто останніми днями постійно перебувала в злому гуморі, сердилася на весь світ, а понад усе — на найстарших сестер, які й досі не віддавали їй меча.
На Ріані була та сама сукня, в якій Ейрін бачила її під час вечері, але порядно пом’ята. На обличчі виднілися сліди недавнього сну, а коротке темне волосся було трохи скуйовджене.
— Ти вже встигла поспати? — запитала Ейрін, пройшовши разом з Ґвен до Ріаниної вітальні.
— Не лише поспати, а й проспати, — похмуро відповіла вона. — О восьмій вирішила трохи полежати, подумати про свої біди — і заснула! А оце щойно прокинулася. І влаштувала невеличкий салют, привітала себе з новим роком… — Ріана сумно похитала головою. — Недарма кажуть: як зустрінеш рік, так його й проведеш. А я зустріла вві сні, без меча.
— Ти, головне, не переймайся… — почала була Ґвен.
— Та як тут не перейматися! — вигукнула Ріана і з досади тупнула ногою. — Меча як не було, так і немає! А клятий диннеші твердив, що я його не втрачу, що він неодмінно до мене повернеться. Ну й де ж він, питається? Щось я не бачу його. Вже одинадцять днів і п’ять годин…
Дівчата запитливо глянули на неї.
— Стривай, — промовила Ейрін. — Що ти сказала про повернення?
Ріана зітхнула, підійшла до розчиненого вікна й люто пожбурила в небо ще одну білу кулю, вдвічі потужнішу за попередню. Помилувавшись наслідками своєї роботи, вона захряснула віконницю й обернулася то подруг.
— Ми з професором аб Нейваном вирішили нікому не говорити. Чи то щоб не наврочити, чи щоб найстарші не наклали на меч яких-небудь блокувальних плетив… Коротше, сама вже не знаю. Зате точно знаю, що обіцяв нам диннеші. Я не просто пам’ятаю, я й досі чую його слова. Ви вже ніколи не зможете позбутися цих речей. Меч завжди буде з тобою, Ріано, а плащ — із тобою, Шимасе. Якщо віддасте комусь або просто викинете, вони однаково повернуться до вас. Отак він сказав. Але меч не повертається. Я й кличу його, і прошу, й наказую… Та нічогісінько не виходить!
— А ти пробувала подумки потягтися до нього? — запитала Ґвен. — Уявити, як він там лежить у Залі Реліктів, уявити, як береш його…
— Авжеж пробувала! Я все, геть усе перепробувала, уявляла всі можливі ситуації… і неможливі також. Але марно, нічого не помагає!
— То, може, — припустила Ейрін, — уся проблема в тобі? Може, ти й сама не до кінця переконана, що маєш право на цей меч?
Ріана голосно пирхнула.
— Не кажи дурниць! Я знаю, що це мій меч. Я маю на нього повне право! Як ніхто інший — бо ж більше нікому він не кориться, не робить нікого сильнішим.
— Ні, Ріано, я не про це. Сформулюю інакше: можливо, ти допускаєш, що найстарші мали право його забрати. Хай несвідомо, десь у глибині душі, ти визнаєш, що вони краще за тебе знають, як буде правильно. Ти ж зросла на Тір Мінегані, змалечку звикла коритися їм. І якщо причина в цьому, то ти мусиш переконати себе — саму себе, а не інших, — що з мечем найстарші помилилися, що тут правда цілком на твоєму боці.
— А я так не думаю, — втрутилася Ґвен. — Це повністю суперечить словам диннеші. Він же сказав, що меча ніяк не можна позбутися. Навіть за великого бажання. А отже, тут не грає ніякої ролі, чи визнає Ріана за найстаршими право забрати його, чи не визнає. Навпаки… — Тут вона замовкла, а в її очах спалахнули вогники розуміння. — Ага, навпаки! Саме так… Ріано, диннеші ж сказав: „якщо віддасте комусь або просто викинете“, правильно?
— Так. І що?
— Думаю, тут і криється відповідь. Диннеші говорив, що ви не зможете позбутися. Не зможете віддати або викинути. А ти не віддавала меча, не позбувалась. Його в тебе забрали. І якщо мій здогад вірний, ти не повинна наполягати на своєму праві власності, не повинна переконувати себе в тому, що меч твій. Навпаки — погодься з рішенням найстарших. Тільки щиро, від усієї душі.