— Звичайно, це, мабуть, так і було.
— Тепер зауважте, що він не міг бути на дирекції шпиталя, бо тільки людина з міцно усталеною практикою могла посідати таке місце, а така людина не пішла б на село. Чим же він був? Коли він, маючи посаду в шпиталі, не входив до його дирекції, то він міг бути тільки лікарем або хірургом- куратором, чимось трохи більшим за студента на практиці. Він покинув шпиталь п’ять років тому: рік позначено на палиці. Отже, любий Ватсоне, уявлюваний вами поважний літній родинний лікар зникає і з’являється молода людина не старша за тридцять років, приязна, нешанолюбна, неуважна, власник улюбленого пса, про якого я в загальних рисах скажу, що він більший від тер’єра і менший за мастифа.
Я неймовірно засміявся, коли Шерлок Голмз, сказавши це, притулився до канапи й почав пускати до стелі кільця диму.
— Щодо вашого останнього припущення, то я не маю засобів його перевірити, — сказав я.
— Але, в усякому разі, неважко знайти деякі відомості про вік та кар’єру цієї людини.
З невеликої полички медичних книг я взяв лікарський покажчик і відкрив його на імені Мортімер; їх було кілька, але тільки одно з них могло стосуватися нашого відвідувача. Я прочитав уголос такі відомості:
«Мортімер, Джеймз, M. R.C.S.,1882, Ґрімпен, Дартмур, Девон, лікар — куратор, від 1882 до 1884 в Черінґ—кроському шпиталі. Одержав джаксонівську премію за роботу з порівняльної патології під назвою «Чи хвороби є спадкові». Член — кореспондент шведського патологічного товариства, автор статей: «Кілька винятковостей атавізму» (Ланцет, 1882), «Чи прогресуємо ми?» (Психологічний журнал, 1883). Служить у округах Ґрімпен, Торзлей і Гай Баро».
— Ні найменшого натяку, Ватсоне, на місцеве товариство мисливців, — сказав Голмз з саркастичною посмішкою.
— Але, сільський лікар, як ви завволили проникливо зауважити. Я гадаю, мої висновки досить підтверджені. Що ж до наведених мною прикметників, то, коли не помиляюсь, вони були: приязний, нешанолюбний і неуважний. Я з досвіду знаю, що в цьому світі тільки приязна людина одержує знаки уваги, тільки нешанолюбна кидає лондонську кар’єру для сільської практики І тільки неуважна залишає замість візитної картки свою палицю, прождавши вас у вашій кімнаті цілу годину …
— А пес?
— Мав звичай носити за своїм паном цю палицю. А що ця палиця важка, то пес міцно тримав її за середину, де виразно помітно сліди його зубів. Сліди цих зубів свідчать, що щелепа пса велика для тер'єра і мала для мастифа. Це, мабуть … еге ж, звичайно, це кучерявий спанієль.
Голмз встав з канапи і, кажучи це, ходив по кімнаті. Потім він спинився коло вікна. В його голосі звучала така певність, що я здивовано поглянув на нього.
— Любий друже, яким способом ви можете бути певні того?
— З тієї звичайнісінької причини, що я бачу пса на порозі коло ваших дверей, а от пан його дзвонить. Будь ласка, не виходьте, Ватсоне. Він ваш колега, і ваша присутність може бути корисна для мене. Настав, Ватсоне, надзвичайно важливий — може бути, драматичний — момент: ви чуєте на східцях ходу людини, яка мусить внести щось у ваше життя, і ви не знаєте, чи на добре це, чи ні. Чого треба лікареві Джеймзові Мортімерові, людині науки, від Шерлока Голмза, фахівця в справі злочинів? … Увійдіть!
Вигляд нашого відвідувача здивував мене, бо я сподівався побачити типового сільського лікаря. Він був дуже високий на зріст, тонкий, з довгим, схожим на дзьоб, носом, що виставав між двома гострими сірими очима, поставленими близько одне від одного; вони дуже блищали з‑за окулярів у золотій оправі. Він був одягнений у професійний, але занехаяний костюм: його сурдут брудний, а штани попротирані. Хоч він був ще молодий, але спина його вже згорбилась, і він ступав, нахиливши вперед голову, з виразом допитливої доброзичливості.
Коли він увійшов, то помітив палицю в Голмзових руках і підбіг до неї з радісним вигуком:
— Я дуже радий! Я не був певний, чи тут її лишив, чи в пароплавній конторі. Я б не хотів ні за що на світі загубити цієї палиці.
— Це, мабуть, подарунок? — сказав Голмз.
— Так.
— Від Черінґ—кроського шпиталю?
— Від кількох друзів, що служили там, з приводу мого одруження.
— Гай — гай, це погано! — втрутився Голмз, хитаючи головою.
Очі лікаря Мортімера блиснули крізь окуляри тихим здивуванням.