«Багато говорилося, про походження Баскервільського пса. Але через те, що я по прямій лінії родом від Гюго Баскервіля і через те, що я чув цю історію від мого батька, а він — від свого, то я виклав її з цілковитою певністю, що вона стала саме так, як тут написано. І я бажав би, щоб ви, сини мої, вірили в те, що та сама справедливість, яка карає гріх, може також милостиво простити його і що немає того тяжкого прокляття, якого б не можна було спокутати молитвою та каяттям. Навчіться ж з цього оповідання не страхатися вчинків минулого, але швидше, бути обачними щодо майбутнього, щоб гидкі пристрасті, від яких так жорстоко постраждав наш рід, не були знову розпущені на нашу погибель.
Отже, знайте, що під час великого повстання (на історію якого, написану вченим лордом Кларендоном, я мушу звернути вашу пильну увагу) помістя Баскервіль посідав Гюґо Баскервіль, найодчайдушніший чоловік. Ці якості сусіди й простили б йому, але він відзначався такою надзвичайною розпустою, що ім'я його набуло неслави на цілому заході. Сталося так, що Гюґо полюбив (коли можна визначити таким гарним словом його ганебну пристрасть) дочку селянина, що орендував землю близько Баскервільського помістя. Але молода дівчина, гарна, тиха, завжди уникала його, боячись його поганої слави.
Одного разу у свято Гюґо та п'ять чи шість його ледачих і лихих друзів прокралися на ферму і вкрали дівчину, поки батька її та братів не було дома, про що він добре знав. Дівчину привезли в замок і посадили в кімнаті верхнього поверху, а Гюго та його друзі почали звичаєм бенкетувати. Тим часом дівчина, чувши пісні, вигуки та страшенну лайку, що лунала до неї з низу, трохи не збожеволіла, бо коли Гюґо Баскервіль був п'яний, він, кажуть, вживав таких виразів, що ними можна було цілком збентежити людину, яка чула їх. Доведена до надзвичайного жаху, вона зробила те, що злякало б найсміливішого чоловіка: по плющеві, що вкривав (і нині вкриває) південний мур, вона спустилася з карнизу і побігла через болото до батькової ферми, що стояла від замку за дев ять миль.
Трохи згодом Гюґо задумав провідати свою гостю, щоб дати їй попоїсти та напитись (а може — і з якою іншою гидкою метою) і знайшов клітку порожньою: пташка вилетіла. Його ніби опанував диявол, і він, метнувшись униз, убіг у їдальню, скочив на великого стола, перекидаючи фляшки та страви, і закричав на ввесь голос, що ладен в цю ж саму мить віддати себе на що завгодно, тільки йому б пощастило здогнати дівчину. П’яниці пороззявляли роти, бачивши скаженство свого господаря, як раптом один із них, найлихіший з усіх, а можливо, найп’яніший, закричав, що слід було б випустити на неї хортів. Почувши це, Гюґо вибіг з дому і, покликавши конюхів, наказав їм осідлати його кобилу і випустити хортів. Коли це було зроблено, він дав хортам понюхати хустку дівчини, навів їх на слід і з галасом помчав по осяяному місяцем болоті.
П’яні приятелі Гюґо стояли, витріщивши очі, не розуміючи що таке зробив він так сквапливо. Але раптом їхні обважнілі голови провітрились, І вони зрозуміли, що мусить статися на болоті. Всі захвилювались: хто вимагав свій пістоль, хто свого коня, а хто ще фляшку вина. Нарешті вони прийшли до пам'яті і всією юрбою (всього тринадцять чоловіків) сіли на коней і кинулись доганяти Гюґо. Місяць ясно світив над ними, і вони прудко мчали всі рядом туди, куди обов'язково мусила була бігти дівчина, коли вона хотіла вернутися додому.
Вони промчали дві—три милі, коли зустріли одного з нічних пастухів на болоті і спитали його, чи не бачив він полювання.
Історія каже, що людина ця до того була вражена страхом, що насилу могла говорити, але нарешті пастух сказав, що бачив нещасну дівчину і хортів, що бігли по її слідах.
— Але я бачив ще більше того, — додав він. — Гюго Баскервіль випередив мене на своїй вороній кобилі, а за ним мовчки біг пес, таке пекельне кодло, якого не дай мені Боже нілоли за собою бачити.
П'яні поміщики вилаяли пастуха і помчали далі. Але по їхніх спинах забігали мурашки, бо вони почули швидку тупотняву копит і зараз же побачили на болоті ворону кобилу, що мчала повз них, вкрита білою піною, а поводдя волочились і сідло було порожньє. Вершники зібрались щільніш один до одного, бо їх пройняв жах, але вони все — таки їхали болотом, хоч кожний, якби він був сам, ладен був би вернутись назад. Вершники їхали повільно, поки нарешті дістались до собак. Хоч собаки були уславлені своєю сміливістю та муштруванням, проте тут, збившись до купи, вони вили над улоговиною в болоті, деякі відскакували від неї, а інші, дрижачи та вирячивши очі, дивилися вниз.