Сер Генрі лежав непритомний. Ми розірвали йому комір, але виявилось, що на шиї немає жодної рани і що ми підоспіли вчасно. Повіки нашого приятеля вже почали блимати, і він зробив спробу ворухнутись. Лестрад влив йому в рот трохи горілки зі своєї фляшки, і тоді на нас вирячились злякані очі.
— Боже мій, — прошепотів він. Що це таке було? Що це таке було?
— Хоч би що воно було, воно тепер мертве, — відповів Голмз. — Ми навіки вбили вашого родового привида.
Тварина, що лежала перед нами, самими своїми розмірами й силою була страшна. Це був не чистокровний слідецький собака і не чистокровний мастиф, але здавався покручем цих двох порід, худий, дивний, завбільшки за невелику левицю. Навіть тепер, в спокої смерті, з величезних щелепів ніби капало блакитне полум’я, і невеличкі глибоко посаджені люті очі були оточені вогняним сяйвом. Я поклав руку на сяйну морду, і коли підняв її, мої пальці теж засвітились у темряві.
— Фосфор, — сказав я.
— Так, препарат фосфору, — підтвердив Голмз, нюхаючи мертву тварину. — Він не має жодного запаху, який міг би перешкодити нюхові пса. Ми дуже винні перед вами, сер Генрі, що допустили так налякати вас. Я сподівався пса, але не таку тварину, як ця. До того ж туман не дав нам часу перейняти його.
— Ви врятували мені життя.
— Піддавши його спочатку небезпеці. Чи почуваєте ви себе досить сильним, щоб встати?
— Дайте мені ще ковтнути горілки, і я буду готовий. Так! Тепер чи не допоможете ви мені встати? Що ви маєте робити?
— Лишити вас тут. Ви непридатні для дальших пригод цієї ночі. Коли ви почекаєте, то потім хто — небудь з нас вернеться з вами до Баскервіль Гол.
Сер Генрі спробував іти, але він все ще був дуже блідий, і всі члени його тремтіли. Ми підвели його до скелі, біля якої він сів, весь дрижачи й закривши обличчя руками.
— Тепер ми мусимо вас покинути, — сказав Голмз. — Нам слід докінчити свою справу, і тут важлива кожна хвилина. Ми встановили факт злочину, лишається піймати злочинця.
— Тисяча шансів проти одного застати його тепер дома, — сказав далі Голмз, коли ми швидко йшли стежкою. — Постріли напевне дали йому на розум, що його гра програна.
— Ми були досить далеко, і туман міг заглушити звук пострілів.
— Можна бути певним, що він ішов за псом, щоб відкликати його. Ні, ні! Він напевне зник. Але все — таки обшукаймо дім, щоб цілком переконатися.
Передні двері було відчинено; ми кинулись у будинок і перебігали з кімнати в кімнату на подив старезного слуги, що зустрів нас у коридорі. Ніде не було освітлення, крім їдальні, але Голмз зняв лямпу і не лишив жодного кутка в домі не- дослідженим. Ніде не було ознак людини, яку ми шукали. Але в верхньому поверсі двері одної із спалень були замкнені на ключ.
— Тут с хтось! — вигукнув Лестрад. — Я чую рух. Відчиніть ці двері!
З середини доходив до нас тихий стогін і шамрання. Голмз ударив ногою в двері якраз над замком, і вони прочинились навстіж. З револьвером напоготові ми кинулись у кімнату.
Але в ній не було жодних ознак одчайдушного та запеклого негідника, якого ми сподівались побачити. Замість цього ми побачили таке дивне й несподіване, що кілька секунд дивились здивовано.
Кімната мала вигляд невеличкого музею, і коло стіни було розставлено цілі ряди ящиків зі склянками, кришками, наповненими колекцією метеликів, збирання яких становило розвагу цієї складної й небезпечної людини. Посеред кімнати стояв стовп, поставлений тут колись для піддержування поїдених шашеням балок, на яких лежав дах. До цього стовпа було прив'язано постать, щільно загорнену з головою в простирадло, що на перший погляд не можна було розібрати, чоловік це чи жінка. Один рушник охоплював голову і прив'язував її до стовпа. Другий вкривав нижню частину обличчя, і над ним двоє чорних очей, повних горя, сорому й жахливого питання, пильно дивились на нас. В одну мить, ми розірвали ці пов'язки — і Беріл Стейплтон упала на долівку. Коли її чудова голова впала їй на груди, я виразно побачив навколо шиї виразний червоний знак від удару нагаєм.