Вже 1672 року Петро Дорофійович знову ставить перед російським урядом питання про перехід об’єднаної під його владою України під протекцію царя. Захоплення турками Правобережжя, на думку росіян, анулювало Андрусівські домовленості, і цього разу земський собор навіть устиг прийняти пропозицію Дорошенка. Однак реалізуватися цьому плану не судилося. Змовники, скинувши в березні Дем’яна Многогрішного, висунули свого претендента, який був уже затверджений Москвою, – Івана Самойловича. Син волинського священика Самойлович свою кар’єру козацького ватажка робив уже в 60-ті роки XVII сторіччя. Він був учасником антиросійського повстання Брюховецького, але після відступу Дорошенка на правий берег у 1668 році приєднався до Многогрішного й дістав прощення від Москви. Ставши генеральним суддею, Самойлович, улучивши момент, усунув свого благодійника. Того ж року завдяки його зусиллям до Сибіру відправився і легендарний Сірко. Коли той їхав до воєводи Ромодановського, щоб передати йому знатного татарського бранця (до речі, одного із союзників Дорошенка), люди Самойловича схопили його і передали росіянам уже як зрадника. Причини, з яких Москва вчинила так суворо з Іваном Сірком, досі незрозумілі. А звільненню його посприяв не хто інший, як польський король. Ведучи війну з Туреччиною, він обстоював те, щоб росіяни відпустили в Україну лютого ворога «бусурман».
На раді, яка в червні 1672 року вибрала Самойловича гетьманом, були підписані Конотопські статті, за якими гетьман втрачав ще низку повноважень на користь Росії. Згідно з ними, він не мав права знімати з посад і судити окремих представників старшини, не порадившись з усією старшиною; гетьману заборонялося без царського указу і згоди старшинської ради писати до іноземних государів і особливо – до гетьмана Дорошенка; відтепер присутність гетьманських делегатів на міжнародних переговорах Москви щодо України не була обов’язковою. Зате Самойлович зміг переконати царський уряд не брати під свою опіку Дорошенка, а натомість затвердити гетьманом обох берегів його, позаяк він не вимагав, на відміну від правобережного колеги, для України особливих прав.
Незважаючи на внутрішньополітичні безладдя, що супроводжували весь 1673 рік у Речі Посполитій, в Україні поляки поводилися досить рішуче. Бучацька угода для них означала лише неприємний кінець однієї з кампаній, але діяти згідно з цими домовленостями і надалі вони не збиралися. Тому в 1673-му поляки продовжують війну і проти Дорошенка, і проти турків з татарами.
За договором у Бучачі, козаки, що підтримували Ханенка, могли повертатися додому, але самому йому було суворо заборонено з’являтися в Україні. Якийсь час він справді пробув на території самої Польщі, брав участь у боротьбі Михайла Вишневецького проти внутрішніх противників. Але в квітні 1673 року він з 12-тисячним козацьким військом з’являється на Волині. У вересні він сходиться в битві проти дорошенківців під Києвом, з боку Печерського монастиря, де зазнає поразки. Звідти Ханенко утік на Січ, але цього разу запорожці відмовилися визнати його лідером.
Того ж року польські війська вступають у сутички з козаками гетьмана Дорошенка, усупереч договору з турками відмовляючись залишати українські міста. Замість цього жовніри самі нападають на подільські міста, зайняті турками. Основні сили Собеського і турецькі з’єднання зійшлися в одній з вирішальних битв коло міста Хотин, де в 1621 році вже відбулася одна баталія між цими противниками. Безперечна перемога була на боці Собеського, що стає відомим уже всій Європі як один із кращих полководців сучасності. Відомості Величка про те, що в його армії в цей час билися і козаки Ханенка, інші джерела не підтверджують.