Відхід турків і татар дозволив утрутитися в події полякам, які все ще не втрачали надії на повернення своєї влади над Правобережжям. На третьому польсько-російському з’їзді в Андрусові представники Варшави висунули свої претензії Росії, зажадали віддати Київ (цю умову перемир’я 1667 року Москва так і не виконала). На це московські дипломати заявили, що їхній державі належить не тільки Київ, але й усе Правобережжя, оскільки воно було передано поляками туркам за Бучацьким договором, а відвойовано росіянами в останніх силою зброї, а не відібрано в Польщі. Восени 1674 року на Брацлавщині починає свої операції армія короля Яна III Собеського, а в грудні він шле своїх послів до Чигирина із завданням – схилити Дорошенка до переходу під владу Речі Посполитої. Ходили чутки, що гетьман хоче прийняти польську протекцію лише на зиму, щоб з початком більш зручної для ведення війни пори року повернутися під опіку Османської імперії. Так чи інакше, Петро Дорофійович справді і далі повідомляв про свої кроки султана. Полякам він запропонував тристоронній союз – Туреччина – Крим – Польща, – який був би спрямований проти Московського царства. Для своєї ж держави він вимагав від короля поновлення Гадяцького договору, укладеного за Виговського. Саме про це говорилося в так званих Чигиринських пунктах, направлених на розгляд монарха в лютому 1675 року. Одночасно в Стамбул відправилися М. Вуяхевич і Г. Гамалія з черговим проханням про військову підтримку для спільного походу на Лівобережжя.
У 1674 році знову важливим гравцем на політичній арені став Іван Сірко, який повернувся з російського полону. Скориставшись тим, що татари були на півночі, він напав на залишений ними Крим і явно прискорив повернення хана з території України. Треба сказати, що чи не найбільше радів цьому набігові Сірка Ян ІІІ Собеський, котрому довелося битися з татарами на Брацлавщині. Він кілька разів посилав на Січ подарунки, пропонуючи Сіркові виступити проти «ворога Христового» разом з поляками. Та взимку козацький лідер отримав інший «подарунок» – від татар. Хан організував напад на саму Січ безпосередньо на Різдвяні свята, гадаючи, що в цей час значна частина мешканців серця Запорожжя буде не в змозі не те що взяти до рук зброю, а навіть й розплющити очі. Однак атака ця закінчилася цілковитим провалом.
Наступного року змучене безперервною бійнею Правобережжя знову «зустрічало гостей» з Туреччини, Криму, Запорожжя, Лівобережжя, Росії і Польщі. Самойлович і Ромодановський знову перейшли Дніпро. З півночі підтримку Яну ІІІ Собеському надали литовці, які під командуванням М. Радзивілла взяли Паволоч. Деякі сердюки, що здалися тут на милість переможця, згодом прибули у Брацлав до польського короля і вступили до нього на службу. Володіння Дорошенка скоротилися лише до самої столиці. Турки і татари не пропустили і цього сезону, але розв’язували вже винятково свої завдання. Так, війська Порти воювали під Львовом, Підгайцями, Заваловом і Теребовлею – тобто більше з поляками, ніж з росіянами. Восени Ібрагім-паша відступив.
Великою втратою для Петра Дорошенка стала смерть улітку 1675 року його друга, соратника і радника митрополита Тукальського. У гетьмана залишалося все менше вірних людей і все менше потенційних союзників. Уже наприкінці червня в стані Самойловича перебувало близько семисот «знатних» і двох тисяч рядових козаків, що служили до цього року Дорошенкові, і він ухопився за останню можливість зберегти якщо не булаву, то волю. Єдиною людиною, на яку він міг ще поставити, був його то однодумець, то ворог Іван Сірко. Побувавши в московському полоні, народний герой не мав особливої любові до росіян, а татари, що робили Дорошенка в його очах ворогом, уже не були так тісно зв’язані з Чигирином. Тому Сірко вирішив підтримати гетьмана. Ще на раді в Запорожжі 1674 року отаман звертався до січовиків: «Пошлемо сказати Дорошенкові, щоб не віддавав клейнодів Ромодановському, оскільки в Ромодановського така правда: як відібрав клейноди в Юрка Хмельницького, так не віддасть і нам, Війську Запорозькому». Незабаром гетьман справді приймав запорозьких послів, які радили йому не піддаватися росіянам. Довідавшись про таку позицію Сірка, Ромодановський навіть наказав заарештувати в Мерефі, що на Слобожанщині, його дружину і дітей та перевезти їх у Переяслав як заручників. Однак це не зупинило свавільного отамана. 10 жовтня 1675 року в Чигирині відбулася рада за участю як дорошенківців, так і Сірка разом з товаришами, що прибули сюди. Дорошенко відрікся від турецької протекції і склав присягу цареві, якого в даному разі за своїм власним бажанням представляв Іван Сірко. Перед представниками запорозького товариства Петро Дорофійович поклав знаки своєї гетьманської влади. Сірко відвіз клейноди на Січ і повідомив про те, що відбулося, в Москву. Наступного року він і Дорошенко домовилися про організацію ради на Січі для виборів гетьмана, яким явно не став би Самойлович, зате теоретично за підтримки запорожців міг бути Дорошенко або сам Сірко.