— У наші дні половина з того, що ви чуєте про людей, є неправдою.
— Та я не про те, друзі! Це взагалі-то не Мейболдова ідея, а он того джентльмена, — візник кивнув у бік ферми Шайнера. — От звідки вітер віє.
— Чия?! Шайнера?
— А чия ж іще. От тільки на відміну від священика я добре розумію, чого Шайнер аж зі шкури пнеться, щоб вибити вчительці тепленьке містечко. (Подумати тільки, лишень вчора я казав, що у них із Діком може вийти любов, та де там.) Чого, по-вашому, Шайнер так із нею носиться? Думає, що зможе так її завоювати. Ну, може, йому це і вдасться.
— Отже, жінка важливіша за музику, Шайнер важливіший за всіх інших церковних старост, староста важливіший за священика, а для Бога й місця нема? Так виходить?
— От так і виходить, — погодився Ройбен. — Скажу вам чесно, коли ми прийшли до священика, мені аж якось не по собі стало від думки, що треба з ним сваритися. Він так добре до нас поставився, що мені совість не дозволила відповісти злом на добро. Ми як увійшли, він до тата так ласкаво каже: “Вільяме, ви вже немолодий, ходіть сюди, сідайте собі в крісло — у ногах правди нема”. Ну, батько й сів. Я ледь зі сміху не вмер, тату, коли ти сідав: так неквапно, повагом, а як крісло під тобою прогнулося — то аж побілів зі страху.
— Авжеж я не на жарт перелякався, — поспішив виправдатися старий Вільям. — Звідки мені було знати, що сидіння на пружинах? Я вже подумав, що зламав крісло, а нам тільки того ще бракувало.
— Ну от, товариші, уявіть себе на моєму місці. Я приходжу до нього, весь киплячи праведним гнівом, а він садовить мого старого батька у зручне крісло, до нещасного хлопчини, нашого Ліфа, ставиться привітно, ніби той цілком нормальна людина. Та весь мій гнів як вітром здуло.
— Якби ця молода вертихвістка Фенсі Дей, — сказав Боуман, — не пускала бісики Шайнеру, Діку і кому тільки можна, то ось вам моє слово, ми б і далі преспокійно грали собі на галереї ще років сто.
— Ну, не скажи. Звичайно, на курок натиснув Шайнер, але священик і без того заряджав пістолет, — не погодився містер Пенні. — Моя дружина свято переконана, що він і сам закоханий у вчительку.
— Ну, цього ми вже не дізнаємося. Я от ніяк не можу розгадати, що за птаха та Фенсі, от ніяк.
— Та що там розгадувати? Вона ж іще дівчисько, — зауважив візник.
— Як на мене, чим жінки молодші, тим важче їх зрозуміти. А знаючи, з якої, так би мовити, колодки вона виросла, можна зразу сказати, що ця дівчина не така проста, як здається.
— А таки правда. Джефрі Дей дуже розумний чоловік. Ніколи слова зайвого не скаже, завжди собі на умі.
— Оце вже точно.
— Можна все життя з ним прожити, а так і не дізнатися, що він за один.
— Ага, а якийсь бездарний лондонський писака запросто може назвати Джефрі дурнем.
— Ти ніколи не знаєш, що у нього на думці, ніколи, — сказав Спінкс. — До того ж він потайний! О, Джефрі добре вміє тримати язик за зубами. Так мовчить — заслухаєшся.
— І до ж того він не дурень. Видно ж, що все він добре розуміє.
— Він розумно мовчить, дуже розумно, — підтакував їм Ліф. — Він так дивиться, ніби ясно бачить, як у тебе в голові думки крутяться, наче ті коліщата в годиннику.
— Ну, що що, а мовчати він таки вміє. І хоч донечка далеко не така потайна, але трохи батькового розуму, певно, успадкувала.
— Ага, і його гаманець на додачу.
— Ще б пак. Кажуть, у нього статку дев’ятсот фунтів, а я думаю — не більш як чотириста п’ятдесят. Люди завжди перебільшать як мінімум удвічі.
— Ну так, він трохи заробив за життя, і скоріше за все його гроші успадкує Фенсі, більше й нема кому. Треба визнати, він досить суворий з нею: дівчину чекає багатство, а виховував він її скромно, і тепер от змушує працювати.
— І правильно робить! Кажу ж, Джефрі далеко не дурень.
— Гірше було б, — пробурмотів Спінкс, — якби вона чекала багатства, а не воно її. А то мені якраз і випала така прикрість.
Рано-вранці наступного понеділка Дік почувався так легко й безтурботно, як рідко почуваються навіть молоді та юні. Якраз закінчилися Великодні канікули, і він їхав на легкій ресорній підводі, запряженій кобилою Розумницею, й дивився на вологі схили пагорбів, які виблискували, гріючись на сонці. Ранньою весною погода непередбачувана, але сьогодні світило сонечко — сповнене свіжості, воно вийшло перевірити трави в цю мінливу пору, без наміру погосподарювати на повну силу. Дік отримав доручення забрати Фенсі, яка гостювала в батька у сусідній парафії, а також прикупити дещо для дому. Попереду небо було затягнуте темними хмарами, але тут яскраве сонячне проміння розганяло важкі сірі тіні.