Фенсі пурхала по кімнаті, накриваючи на стіл, і наспівувала уривки з мелодій, які зароджувалися в її думках, як гриби після дощу, схиляючи голову то праворуч, то ліворуч. У кімнаті нагорі чулися кроки місіс Дей. Урешті-решт Фенсі пішла до дверей погукати батька до столу:
— Тату! Обід готовий.
Із саду вийшов високий худорлявий чоловік, пройшов попід вікнами та увійшов до будинку. Лісник був із тих людей, які завжди дивляться вниз, ніби намагаються щось згадати. Його обличчя було вкрите навіть не зморшками, а тріщинами, і навколо очей утворилися глибокі складки, що нагадували додаткові повіки. Унаслідок однієї бійки з браконьєрами ніс у нього завжди задирався догори, і тепер, коли сонце світило Джефрі прямісінько в обличчя, можна було заглянути йому далеко в ніздрі. Була в ньому якась затаєна жорстокість, котра, коли він був чимось незадоволений, переростала б у похмурість, якби не пом’якшувалася вродженою чесністю, і, не підкріплена тонким чуттям, часто виявлялася у неабиякій впертості.
Хоч у товаристві дещо багатших друзів лісник ніколи не був затятим мовчуном, однак на людей сторонніх слів ніколи не марнував і зі своїм мисливцем Єнохом зазвичай спілкувався лише за допомогою кивків та помахів голови. Враховуючи специфіку їхніх обов’язків, а також те, що вони вже давно добре вивчили звички один одного, особливої потреби у словах загалом і не виникало. А схожість їхніх світоглядів і дивовижна вільність соціальних поглядів мисливця, яку лісник вважав недоречною у відносинах між господарем і слугою, ставала на заваді будь-яким порожнім балачкам.
Рівно через три хвилини слідом за лісником увійшов і Єнох (який допомагав йому в саду). Він навмисне обрав такий інтервал через його нейтральність. Чотири хвилини вже б розцінювалися як нехтування заведеними в домі порядками, а якби він заходив одночасно із лісником, це б виражало надмірне нетерпіння пошвидше сісти за стіл.
— Щось ти раніше, ніж зазвичай, Фенсі, — сказав лісник, сівши до столу і подивившись на годинники. — Твій Єзекиїль Сандерс знову вирвався поперед Томаса Вуда.
— Я трималася середини, — відповіла Фенсі, і собі подивившись на годинники.
— Краще держися Томаса, — навчав батько. — У Томаса удари сильніші, такий не підведе. І йде точно, прямо як міський годинник. А де ж твоя мачуха?
Не встигла Фенсі відповісти, як знадвору почулося торохкотіння коліс і з-за рогу будинку донісся голос Річарда Деві:
— Тпрууу, Розумнице!
— О! Дік вже приїхав за тобою, і теж раніше. Ну що ж, клич хлопця обідати.
Увійшовши до кімнати, Дік усім своїм видом намагався показати, що до Фенсі йому діла не більше, ніж до будь-якої іншої особи тієї ж раси, що живе в одній із ним країні. Усі повсідалися за стіл. Діка трохи зачепило, що Фенсі поводилася вільно й розкуто, наче й не було тих їхніх випадкових зустрічей, але вирішив не надавати цьому великого значення. Єнох сидів за дальнім кінцем столу, по діагоналі від Діка, біля серванта в кутку, і попивав сидр із довгого прямого кухля об’ємом з пінту, розмальованого високими коричневими ялинками. Час від часу він вставляв кілька слів до загальної розмови, радіючи з того, що мав змогу насолоджуватися бесідою за обіднім столом (нехай і не особливо жвавою), а зобов’язання підтримувати її лежало не на його плечах.
— Де ж це твоя мачуха забарилася, Фенсі? — спитав Джефрі. — Ви вже пробачте, Діку, іноді вона дивно себе поводить.
— О, нічого, я розумію, — відповів Річард, ніби цілими днями тільки те й робив, що вислуховував вибачення.
— Вона належить до того типу жінок, які стають другими дружинами, досить своєрідний тип, я вам скажу.
— І справді, — співчутливо піддакнув Дік, хоча було незрозуміло, чого саме стосувалося його співчуття.
— Так, бути другою дружиною дуже важко для жінки, особливо якщо вона колись була першою.
— Таки, напевно, важко.
— Бачите, її перший чоловік був молодим і надто багато спускав їй з рук. Дійшло навіть до того, що вона влаштовувала покійному Бобу скандали через усілякі дрібниці. А коли я одружився і побачив, що й до чого, то вирішив, що вже надто пізно її перевиховувати, та й залишив її у спокої. Але часом вона любить викидати різні вибрики!
— Шкода це чути.
— Так, дружини — на диво дуже дратівливий народ. Хоч вони ніколи не бувають праві, але ніколи й не помиляються більше, ніж на половину.