— Ф'ю! — присвиснула Розі, підводячи вгору очі. — Ти дійсно збираєшся це надрукувати?
Джулія махнула рукою в бік купи вже складених газет.
— Це вже надруковано. А що? Ти маєш щось проти?
— Ні, але… — Розі швиденько пробігла очима решту статті, котра була дуже довгою і що далі, то дужче «пробарбівською». Закінчувалася вона зверненням до кожного, хто може маги інформацію щодо цих убивств, зголоситися, і припущенням, що після закінчення кризи, а вона безумовно колись закінчиться, поведінка мешканців міста щодо цих вбивств постане в центрі прискіпливої уваги не тільки жителів штату Мейн чи громадян Сполучених Штатів, а й усього світу.
— І ти не боїшся накликати на себе неприємності?
— Це свобода преси, Розі, — промовив Піт тоном, який навіть йому самому видався доволі непевним.
— Це те, що зробив би Горес Ґрілі, — твердо проказала Джулія, і її коргі, що дрімав на своїй ковдрі в кутку, підняв голову на знайоме ім'я. Побачивши Розі, він підбіг до неї по ласку, і вона його, певна річ, погладила кілька разів.
— А ти маєш щось більше, ніж написано тут? — запитала Розі, поклавши долоню на газетний аркуш.
— Дещо, — відповіла Джулія. — Це я поки що притримую. Хочу ще назбирати інформації.
— Барбі такого ніколи б не зробив. Але я все одно за нього боюся.
На столі стрепенувся один з мобільних телефонів. Його вхопив Тоні:
— «Демократ». Гай слухає. — Але, вислухавши перші слова, він передав телефон Джулії. — Тебе. Полковник Кокс. І голос у нього не святковий.
Кокс. Джулія про нього геть забула. Вона взяла слухавку.
— Міс Шамвей, мені потрібно поговорити з Барбі, з'ясувати, наскільки він просунувся у перебиранні на себе адміністративної влади в місті.
— Не думаю, щоб вам вдалося поговорити з ним найближчим часом. Він ув'язнений.
— Ув'язнений?За яким звинуваченням?
— Убивство. Чотири інциденти, якщо точніше.
— Ви жартуєте.
— Мій голос вам здається жартівливим, полковнику?
Запала хвилина тиші. На її фоні Джулія чула в телефоні віддалену балачку багатьох людей. Коли Кокс знову заговорив, голос його звучав уже не так бадьоро.
— Розкажіть мені все.
— Ні, полковнику Кокс, не бачу можливості. Останні дві години я займалася якраз тим, що писала про це, а, як казала мені маленькій моя мама, не варто двічі пережовувати одну й ту саму капусту. Ви все ще в Мейні?
— Касл Рок. Тут наша передова база.
— Тоді я пропоную вам зустрітися зі мною там, де ми бачилися попереднього разу. На Моттонській дорозі. Я не зможу подарувати вам завтрашній номер «Демократа», хоча він і безплатний, але я зможу розгорнути газету проти Купола, щоб ви самі прочитали.
— Перешліть її мені електронною поштою.
— Не перешлю. Я вважаю електронну пошту неетичним знаряддям щодо газетного бізнесу. У цьому сенсі я вельми старомодна особа.
— Ви, люба пані, вельми дратівлива особа.
— Можливо, я й дратівлива, але вам я аж ніяк не люба пані.
— Скажіть мені одне: це пороблено? Якимсь чином тут замішані Сендерс і Ренні?
— А ви як гадаєте, полковнику, ведмеді схильні до дефекації посеред лісу?
Тиша. Перегодом він врешті озвався:
— Я буду там за годину.
— Я приїду в компанії. З роботодавицею Барбі. Гадаю, вас зацікавить те, що вона може розповісти.
— Добре.
Джулія вимкнула телефон.
— Розі, хочеш ненадовго з'їздити зі мною до Купола?
— Звісно, якщо це допоможе Барбі.
— Сподіватися можна, але мені здається, що тут нам самим про себе треба дбати.
Джулія перемкнула свою увагу до Тоні й Піта.
— Ви самі закінчите складати шпальти? Перед тим як іти звідси, покладіть пачки газет біля дверей і замкніть офіс. Гарненько висипайтеся, бо завтра нам усім працювати вуличними рознощиками. Цей номер доведеться поширювати класичним чином. Щоби газета потрапила в кожний будинок у місті. До віддалених ферм. І до Східного Честера, звичайно. Там багато новосельців, теоретично вони мусять бути менш піддатливими містичному впливу Великого Джима.
Піт підвів угору брови:
— Наш містер Ренні зі своєю командою добрий гравець на власному полі, — пояснила Джулія. — На надзвичайних міських зборах у четвер він вилізе на трибуну і намагатиметься завести місто, немов кишеньковий годинник. Але перша подача належить гостям, — вона показала на газети. — Це наша перша подача. Якщо ці матеріали прочитає достатньо народу, він змушений буде відповісти на чимало важких запитань, перш ніж проголошувати заготовлену промову. Можливо, нам удасться трішки збити йому темп.
— А може, й не трішки, якщо дізнаємося, хто кидав каміння у «Фуд-Сіті», — сказав Піт. — І знаєте, що? Я гадаю, ми таки дізнаємося. Усе це було придумано на ходу. Там мусять стирчати якісь неприховані кінці.
— Я лише сподіваюся, що Барбі буде ще живий, коли ми почнемо за них тягнути, — сказала Джулія і подивилася на годинник. — Ходімо, Розі, покатаємося. Горес, хочеш з нами?
Горес хотів.
— Можете мене тут висадити, сер, — сказала Саммі. Вони зупинилися біля симпатичної садиби в ранчо-стилі. Хоча дім стояв темний, галявина була освітлена, бо місцина ця знаходилися поряд з Куполом, де вздовж межі Честер Міллівського Гарлоу сяяли яскраві прожектори.
— Хо ше пива на дорогу, Міссі Лу?
— Ні сер, моя дорога закінчується тут.
Щоправда, це було не зовсім так. Вона ще мусить повернутися до міста. У жовтому підкупольному сяйві Алден Дінсмор виглядав не сорокап'яти, а вісімдесятип'ятирічним. Ніколи в житті вона не бачила такого печального обличчя… окрім, хіба, власного в дзеркалі в шпитальній палаті перед тим, як вирушити в цю подорож. Вона нахилилася й поцілувала його в щоку. Вкололася губами об щетину. Він приклав долоню до того місця і хоч слабенько, але всміхнувся.
— Вам треба вертатися додому зараз, сер. Там ваша дружина, ви мусите її втішати. Та другий ваш син, про якого вам треба піклуватися.
— Ма'ть, ти таки права.
— Я точноправа.
— А ти сама в порядку?
— Так, сер, — вона вилізла з кабіни, а тоді знову обернулася до нього. — То ви поїдете додому?
— Спробую, — відповів він.
Затріснувши дверцята пікапа, Саммі затрималась на початку під'їзної алеї, щоб подивитись, як він розвертатиметься. Алден в'їхав у рівчак, проте там було сухо, тож він успішно вибрався. Машина рушила в бік шосе 119, спершу вихилясом, але невдовзі хвостові вогні почали триматися більш-менш рівної лінії. Знову він їде серединою дороги — по цій блядській білій смузі, сказав би Філ, — але вона сподівалася, що з ним буде все гаразд. Уже пів на дев'яту, цілком стемніло, навряд чи хто йому трапиться назустріч, подумала вона.
Коли його задні вогні нарешті зникли вдалині, вона вирушила до темної будівлі ранчо. Цей дім навряд чи міг конкурувати з деякими гарними старими будинками на міському пагорбі, але був гарнішим за будь-який з тих, у яких їй доводилося жити. Вона була тут одного разу з Філом, ще в ті часи, коли він не робив нічого іншого, а лише потроху торгував травичкою та для власних потреб трішечки варив кришталь у їхньому трейлері. Ще до того, як він став перейматися своїми дивними ідеями щодо Ісуса й відвідувати ту гівняну церкву, де кожний вважає, що геть усі підуть до пекла, окрім них. Саме з релігії й почалися всі неприємності Філа. Це привело його до Коґґінса, а Коґґінс або хтось інший перетворив його на Майстра.
Люди, котрі жили тут, не були присадженими на метамфетамін торчками; торчкам не вдалося б довго утримувати такої садиби; вони б її уже перезаклали сто разів. Але Джек і Майра Еванс любили час від часу потішити себе мариваною, і Філ Буші радо постачав їм травичку. Вони були добрими людьми, і Філ ставився до них добре. У ті старі дні він ще міг ставитися до людей по-доброму.
Майра пригощала їх кавою-глясе. Саммі тоді ходила, здається, на сьомому місяці, вагітна Малюком Волтером, її добряче рознесло, і Майра спитала, кого б вона хотіла, хлопчика чи дівчинку. Зовсім не дерла перед Саммі носа. Джек якраз покликав Філа до свого кабінету-комірчини, щоб розрахуватися, і Філ їй гукнув: — Агов, любонько, йди-но сюди, поглянь!