Вона поклала його в колиску, а потім відсунула шухляду столу, що стояв біля її ліжка. Перед тим як востаннє погодувати, потримати на руках Малюка Волтера, вона сховала туди пістолет, щоби хлопчик не відчував його твердості. І тепер вона його витягла.
Нижню частину Мейн-стрит було заблоковано поставленими ніс до носа поліцейськими машинами з працюючими мигалками. Натовп — мовчазно, без ажіотажу, майже похмуро — стояв поза машинами й дивився.
Горес зазвичай був, як і личить коргі, спокійним псом, чий вокальний репертуар обмежувався залповим дзявканням, коли він вітав Джулію з поверненням додому, та коротким скигленням, коли намагався нагадати їй про свою присутність і потреби. Але, коли вона причалила машину до бордюру напроти «Maison des Fleurs», Горес на задньому сидінні зайшовся низьким виттям. Джулія простягнула руку назад і наосліп його погладила по голові. Заспокоюючи одночасно його і себе.
— Боже мій, Джуліє! — скрикнула Розі.
Вони вийшли. Першим наміром Джулії було залишити Гореса в машині, але, коли він знову видав серію тих коротких розгублених зойків — так, ніби розумів, ніби він геть-чисто все розумів, — вона намацала під пасажирським сидінням його поводок, відкрила йому задні двері й заклацнула на нашийнику карабін. А перш ніж закрити дверцята, вона вихопила з кишені на спинці сидіння свій персональний фотоапарат, маленький «Casio». Вони пропихалися крізь натовп роззяв на тротуарі, і Горес, натягуючи шворку, вів перед.
Їх намагався зупинити Руп, поліцейський на півставки і кузен Пайпер Ліббі, котрий переїхав до Мілла п'ять років тому.
— Далі нікому не можна, леді.
— Це моя власність, — сказала Джулія. — Тут усе, чим я володію в цьому світі: одяг, книжки, інші речі, все-все. Внизу редакція газети, заснованої моїм прадідом. За сто двадцять років ця газета лише чотири рази була не вийшла вчасно. Тепер вона розвіюється з димом. Якщо ви волієте завадити мені подивитися зблизька, як це відбувається, краще застрельте мене.
Руп виглядав непевним, проте щойно вона зробила крок уперед (Горес тепер тримався біля її ноги, підозріливо дивлячись угору на лисіючого чоловіка), Руп відступив убік. Але лиш на мить.
— А вам туди не можна, — наказав він Розі.
— А я таки туди пройду, — гримнула вона. — Якщо ти не бажаєш отримати проносного собі в чашку, коли наступного разу замовиш у мене шоколадного фрапе.
— Мем… Розі… Я маю наказ.
— До чортової матінки ваші накази, — промовила Джулія радше втомлено, ніж виклично. Вона взяла Розі під руку й повела тротуаром, зупинившись лише тоді, коли відчула на обличчі палахкотіння, мов із розжареної печі.
«Демократ» перетворився на пекло. Дюжина чи близько того копів навіть не намагалися приборкати вогонь, але, маючи на собі заплічні помпи (на декотрих так і залишились наліпки, написи на яких вона легко змогла прочитати у світлі пожежі: ЧЕРГОВИЙ СПЕЦІАЛЬНИЙ РОЗПРОДАЖ У БЕРПІ), вони щедро зволожували аптеку і книгарню. Завдяки відсутності вітру, гадала Джулія, їм удасться врятувати обидва ці заклади… а таким чином також і решту будівель уздовж східного боку Мейн-стрит.
— Дивовижно швидко вони спорядилися, — промовила Розі.
Джулія не сказала на це нічого, лише дивилася на язики полум'я, що лизали темряву, розсипаючи навкруги снопи іскор. Вона була занадто шокована, щоби плакати.
«Все, — думала вона. — Геть усе».
Крізь коло поліцейських, котрі тепер поливали фасад і північний бік Сімейної аптеки Сендерса, проштовхався Піт Фрімен. Єдино чистими на його обличчі були ті доріжки, де сльози змили кіптяву.
— Джуліє, мені так жаль! — він ледь не голосив. — Ми його майже зупинили… ми вже були погасили вогонь… аби не остання… остання пляшка, що ті курвалі кинули, вона впала просто на газети складені біля дверей і… — Він витер собі обличчя вцілілим рукавом, розмазавши кіптяву. — Мені так збіса жаль!
Вона пригорнула його до себе, немов дитинча, хоча Піт був на шість дюймів вищим за неї і важив на сотню фунтів більше. Вона обняла його, намагаючись не торкатися його обпеченої руки, і спитала:
— Що саме трапилось?
— Запалювальні гранати, — промимрив він. — Цей курваль Барбара.
— Він у в'язниці, Піте.
— Його друзі! Його чортові друзі! Вонице зробили!
— Що?Ти їх бачив?
— Чув, — сказав він, відсторонюючись, щоб подивитися на неї. — Їх важко було не почути. У них був мегафон. Кричали, якщо Дейла Барбару не буде звільнено, вони спалять усе місто. — Він гірко усміхнувся. — Звільнитийого? Ми мусимо його повісити!Дайте мені мотузку, і я власноруч це зроблю.
Великий Джим наблизився неспішною, легкою ходою. Пожежа забарвила йому щоки в помаранчевий колір. Усмішка на його обличчі була така широка, що розтягнулася ледь не до вух.
— Ну, і як вам тепер ваш приятель Барбі, Джуліє?
Джулія зробила до нього крок і, видно, щось було таке на її обличчі, бо Великий Джим на крок відступив, немов злякавшись, що вона зараз влупить йому навідліг.
— Це не має ніякого сенсу. Жодного. І ви це добре знаєте.
— О, я гадаю, що має. Якщо ви візьмете за основу ту ідею, що саме Дейл Барбара з його друзями спершу встановили Купол, ви побачите в цьому цілком ясний сенс. Це терористичний акт, простий і однозначний.
— Лайно. Я сама на його боці, що означає: моя газетана його боці. І він це чудово знає.
— Але вони кричали… — почав Піт.
— Так, — обірвала вона, не дивлячись на нього. Її очі не відривалися від освітленого пожежею обличчя Ренні. — Воникричали, воникричали, але хто такі збіса ці вони?Спитай у себе, Піте! Спитай у себе: якщо за цим не стоїть Барбі, у котрого нема ніяких мотивів — хто в такому разі маєтакі мотиви? Хто отримує вигоду, затикаючи в'їдливий рот Джулії Шамвей?
Великий Джим відвернувся й махнув двом офіцерам-новобранцям, у котрих можна було впізнати копів тільки за голубими хустинками, пов'язаними в них на біцепсах. Один з них високий, неповороткий бичок, обличчя якого, незважаючи на його габарити, видавало в нім ще дитину. Другий не міг бути ніким іншим, окрім як Кіл'яном; ця загострена конусом голова промовляла про його походження краще за будь-яку метрику.
— Мікі, Річі. Приберіть цих жінок з місця пригоди.
Горес натягнув поводок, загарчавши на Великого Джима. Великий Джим презентував невеличкому собаці зневажливий погляд.
— А якщо вони не підуть звідси добровільно, даю вам дозвіл вхопити їх і закинути за капот найближчого поліцейського автомобіля.
— Ми ще не закінчили, — промовила Джулія, наставивши на нього палець. Тепер уже й вона також почала плакати, але сльози в неї текли надто гарячі, надто болючі, щоби бути слізьми смутку. — Ми ще не закінчили, ти, сучий сину.
Усмішка Великого Джима відродилася знов. Блискуча, як лак його «Гаммера». І така ж чорна.
— Закінчили, — промовив він. — Питання вирішено.
Великий Джим вирушив назад, до пожежі — він хотів додивитися це видовище, поки геть нічого не залишиться від газети цієї пронози, окрім купки попелу — і ковтнув повне горло диму. Раптом серце зупинилося йому в грудях і світ поплив навкруг нього, немов увімкнувся якийсь спецефект. Потім його тикер знову завівся, але нерегулярними тривожними ривками, аж він задихнувся. Він ударив себе кулаком у лівий бік грудей і сильно кашлянув — швидкий принагідний засіб при аритмії, якому його колись навчив доктор Гаскелл.
Спершу серце продовжувало галопувати з перебоями ( гуп…пауза… гуп-гуп…пауза), але невдовзі воно повернулося до свого нормального ритму. Лише на мить він уявив його собі загрузлим у тугій кулі з жовтого жиру, немов упольована жива істота, що намагається вирватись на волю раніше, ніж задихнеться. Але швидко відштовхнув це видиво геть.
«Зі мною все гаразд, просто трохи перетрудився. Нема кращих ліків за семигодинний сон».