— Піте, я щойно отримав дзвінок зі шпиталю. Подвійне вбивство…
— ЩО? — скрикнув Рендолф. Один з нових офіцерів — Мікі Вордло — застиг і дивився на нього, роззявивши рота, немов якийсь сільський поні монгольської породи на першому в його житті районному ярмарку.
Дентон продовжив, тоном чи то спокійним, чи самовдоволеним, якщо останнє — най йому Бог допомагає.
— … і одне самогубство. Стріляла та дівчина, що була розкричалася, нібито її зґвалтували. Жертви наші, шефе. Руа й Делессепс.
— Що… ти мені… за ЛАЙНО ВЕРЗЕШ!
— Я послав туди Рупа з Мелом Ширлзом, — не переставав Фредді. — З іншого боку, добре, що все так кінчилося, і тепер нам не треба її пакувати в буцегарню до Барб…
— Тобі слід було поїхати самому, Фреде. Ти старший офіцер.
— А хто б сидів на пульті?
На це Рендолф не мав відповіді — так міг сказати або мудрець, або недоумок. Він вирішив, що тепер доведеться йому піднімати власну сраку і вирушати до «Кеті Рассел».
«Не хочу я більше цієї посади. Ні. Анітрішечки».
Але тепер уже було пізно. Якось, за допомогою Великого Джима, він упорається. От на цьому і треба зосередитися, покластися на Великого Джима, той його проведе до кінця.
По плечу його поплескав Марті Арсенолт. Рендолф сахнувся, мало не зацідивши йому з розвороту. Арсенолт цього не помітив; він дивився на інший бік вулиці, де Джулія Шамвей вигулювала свого собаку. Вигулювала собаку і… що?
Розвішувала газети, ось що. Пришпилювала їх до отих богами проклятих телефонних стовпів.
— Ця курва ніяк не заспокоїться, — видихнув він.
— Хочете, щоб я пішов і заспокоїв її? — спитав Арсенолт.
Марті жах як хотілося отримати такий наказ, і Рендолф його йому ледь не дав. Але натомість похитав головою.
— Вона просто почне тобі зудіти у вуха про ті кляті громадянські права. Наче не розуміє, що лякати громаду аж ніяк не в інтересах міста. — Він помотав головою. — Мабуть, таки не розуміє. Вона така, неймовірно… — Було одне слівце для означення того, що з нею не так, французьке слівце, він його був колись знав, ще в школі. І вже не чекав, що воно йому навернеться, але слово раптом вискочило. — Вона така неймовірно наївна.
— Я зупиню її, шефе, я зможу. Що вона зробить, зателефонує своєму адвокату?
— Та хай собі бавиться. Таким чином вона хоча б не морочить нам яйця. Я, мабуть, з'їжджу до шпиталю. Дентон каже, що та дівчина, Буші, вбила там Френка Делессепса і Джорджію Руа. А потім і себе.
— Господи Ісусе, — прошепотів Марті з посірілим обличчям. — Це теж на рахунку Барбари, як ви гадаєте?
Рендолф уже почав було заперечувати, але завагався. Згадав про заяву тієї дівчини про її зґвалтування. Її самогубство додавало правдивості її звинуваченням, і плітки про те, що офіцери поліції Мілла могли утворити таке неподобство, можуть погано вплинути на морально-бойовий дух усього відділку, а відтак — і на ціле місто. До цього він здатен був додуматися й без Джима Ренні.
— Не знаю, — промовив він. — Але цілком можливо.
Очі в Марті сльозилися, чи то від жалю, чи то від диму. Либонь, від того та іншого разом.
— Варто було б, щоб цим зайнявся особисто Великий Джим.
— Я займуся. Поки що. — Рендолф кивнув у бік Джулії. — Тримай її на оці, а коли вона врешті втомиться і піде геть, обірви усе те лайно і викинь куди треба. — Він показав на вогнище, на місці якого ще вдень стояла редакція газети. — Поклади сміття в належне йому місце.
Марті стиха заіржав.
— Слухаюсь, бос.
Саме це офіцер Арсенолт пізніше й зробив. Але вже після того, як інші люди зірвали кілька газет, щоби потім вчитатися в них при яскравішому освітленні — було їх, може, півдюжини, а може, і десяток. У наступні два-три дні ті газети передавали з рук в руки і так зачитали, що вони в буквальному сенсі розсипалися на порох.
Коли Енді прибув до шпиталю, там уже була Пайпер Ліббі. Вона сиділа на лаві у вестибулі, балакала з двома дівчатками в білих нейлонових штанах і формених медсестринських блузах… хоча, на погляд Енді, вони здавалися занадто юними для справжніх медсестер. Обидві мали заплаканий вигляд, і здавалося, ось-ось вони заплачуть знову, але Енді помітив, який заспокійливий вплив справляє на них Ліббі. З чим він не мав ніколи проблем, так це з правильними судженнями щодо людських емоцій. Подеколи жаліючи, що натомість не має подібної здатності до правильного мислення.
Неподалік стояла Джинні Томлінсон, вона тихо розмовляла з якимсь підстаркуватим парубком. Обидва мали пригнічений, збентежений вигляд. Побачивши Енді, Джинні рушила до нього. А слідом за нею і той підстаркуватий парубок. Вона відрекомендувала його як Терстона Маршалла, пояснивши, що він їм тут Допомагає.
Енді подарував йому широку усмішку і щире рукостискання.
— Приємно з вами познайомитися. Я Енді Сендерс. Перший виборний.
З лави поглянула Пайпер і зауважила:
— Якби ви були справжнім першим виборним, Енді, ви би приборкали другого виборного.
— Я розумію, пара останніх днів були важкими для вас, — відповів Енді, тримаючи усмішку. — Нам усім вони нелегко далися.
Пайпер подарувала йому надзвичайно холодний погляд, а тоді запитала дівчат, чи не підуть вони з нею до кафетерію випити чаю. — Я б залюбки підкріпилася чашечкою.
— Я їй зателефонувала після того, як подзвонила вам, — пояснила Джинні дещо вибачливо, після того як Пайпер з обома юними сестричками пішли. — Також я подзвонила до поліцейської дільниці. Там відповів Фред Дентон. — Вона наморщила носа, як це роблять люди, почувши якийсь гидкий запах.
— Bay, Фредді файний хлоп, — ревно промовив Енді. Душа його не брала в усьому цьому участі — душа його так і перебувала там, на ліжку в спальні Дейла Барбари, збираючись випити рожевої отрути, проте старі навички в нім працювали бездоганно. Спонука робити так, щоб усе йшло справно, стишати збурення, виявилася невмирущою, як вміння їздити на велосипеді. — Розкажи мені, що тут трапилося?
Вона розказала. Енді слухав вражаюче спокійно, думаючи про те, що все життя знає сім'ю Делессепсів, а коли сам був іще школярем, якось запросив на побачення матір Джорджії Руа (Гелен цілувалася відкритим ротом, що було приємно, але віддих мала сморідний, що приємним не було). Він думав, що його теперішня емоційна невразливість є наслідком розуміння того, що, якби його телефон не задзвонив, він зараз лежав би непритомним. Можливо, мертвим. Це знання робило все відчуженим.
— Двоє наших офіцерів, зовсім новачки, — промовив він. Самому йому власний голос здавався записом, на кшталт того, що чуєш, подзвонивши до кінотеатру, аби довідатися про сеанси. — І одна з них уже тяжко була постраждала, намагаючись запровадити порядок під час колотнечі в супермаркеті. О Боже, Боже.
— Можливо, зараз не на часі про це говорити, але я не в захваті від роботи вашого поліцейського департаменту, — промовив Терстон. — Хоча після того, як офіцер, котрий мене вдарив, помер, подавати скаргу було б неактуальним.
— Котрий офіцер, Френк чи дівчина Руа?
— Юнак. Я упізнав його, незважаючи на… на його смертельне знівечення.
— Вас ударив Френк Делессепс? — Енді просто не міг повірити в це. Френкі чотири роки регулярно приносив йому люїстонську газету «Сан» і жодного дня не прогуляв. Утім, було пару разів, пригадав він зараз, але це трапилося під час серйозних заметілей. І ще якось кір був у нього. Чи свинка?
— Якщо це його ім'я.
— Ну, я гадаю… це… «Це що? І чи це важить? Чи взагалі щось має значення?»Однак Енді хоробро кинувся вперед. — Це печально, сер. Ми в Честер Міллі вважаємо за правило жити з відповідальністю за свої вчинки. За нормального стану речей. От лишень зараз настали сутужні часи. Обставини вийшли з-під нашого контролю, ви ж розумієте.
— Я-торозумію, — сказав Терстон. — Наскільки мені зрозуміло, все тепер у минулому. Але, сер… ці офіцери неприпустимо юні. І вельми недисципліновані. — І через паузу. — Леді, котра приїхала зі мною, теж було піддано фізичному тиску.
Енді просто не міг повірити, що цей чоловік каже правду, копи в Честер Міллі не зачіпали людей, якщо ті їх до цього не змушували (нахабнопровокували); це звичайна справа для великих міст, де люди не вміють ладити між собою. Звісно, про дівчину, котра позбавила життя двох людей, а потім і себе застрелила, він теж сказав би, що таке не могло трапитись в Міллі.