Він очікував на протест з боку Великого Джима, либонь, навіть на вибух, але той тільки зиркнув, демонструючи випнутий, як у Будди, живіт з нависаючими на нього згори великими цицьками. Расті на хилився вперед і почав слухати. Справи виглядали набагато кращими, ніж він очікував. Його б задовольнили сто десять ударів на хвилину і екстрасистолярна вентрикуляція. Натомість помпа Великого Джима трималася на дев'яноста ударах і без усякої аритмії.
— Я почуваю себе набагато краще, — сказав Великий Джим. — То все стрес. Я перебував у страшенностресовому стані. Я відпочину ще годинку або кілька, прямо тут. Ви хоч усвідомлюєте, що з цього вікна видно весь центр міста, друже? Відвідаю ще разок Джуніора. А після цього я просто виписуюся і…
— Це не просто стрес. У вас багато зайвої ваги, ви в поганій фізичній формі.
Великий Джим оскалив верхні зуби в тій своїй фальшивій усмішці.
— Я керую своїм бізнесом і всім містом, друже, й обидві справи беззбиткові, до речі. З таким навантаженням небагато часу залишається для всяких тренажерів, майстер-східців і такого іншого.
— Ренні, два роки тому вам поставили діагноз ПШТ. Це означає: пароксизмальна шлуночкова тахікардія.
— Я знаю, що це означає. Я заходив на сайт WebMD, прочитав там, що здорові люди часто стикаються з…
— Рон Гаскелл казав вам абсолютно однозначно, ви мусите скинути вагу, щоби на вашу аритмію вплинуло медикаментозне лікування, а якщо воно виявиться неефективним, цю проблему можна скорегувати якимсь з операційних способів.
Великий Джим став схожим на нещасне, ув'язнене на високому стільці маля.
— Бог наказав мені не робити цього! Бог сказав: ніяких ритмоводіїв! І Бог правий! Дюк Перкінс мав ритмоводій, і лишень згадайте, що з ним сталося!
— Не кажучи вже про його вдову, — лагідно промовив Расті. — Нещасна жінка. Мабуть, опинилася в поганому місці в поганий час.
Великий Джим вивчав його, щось вираховували його поросячі очиці. А тоді він звів очі до стелі.
— Знову є світло, еге ж? Я забезпечив вас знову пропаном, як ви й просили. У деяких людей нема почуття вдячності. Та звісно, будь-хто на моєму місці до цього звикнув би.
— Він у нас закінчиться вже завтра ввечері.
Великий Джим похитав головою.
— До завтрашнього вечора ви матимете достатньо пропану, щоби цей заклад працював на ньому, якщо знадобиться, хоч би й до Різдва. Це моя вам обіцянка за те, що ви такі обхідливі з пацієнтами і взагалі такий чудовий парубок.
— Мені важко демонструвати велику вдячність, коли мені повертають те, що мені й так належало, почнемо з цього. От такий я забавний.
— О, то ви тепер ототожнюєте свою особу зі шпиталем? — пхекнув Великий Джим.
— А чом би й ні? Ви щойно ототожнювали себе з Христом. Давайте краще повернемося до вашого діагнозу, ви не проти?
Великий Джим недбало відмахнувся своєю великою товстопалою рукою.
— Валіум — не панацея. Якщо ви підете звідси, ще до п'ятої вечора вас знову може наздогнати аритмія. Або й зовсім узяти в блокаду. Приємний бік у цій ситуації той, що ви можете зустрітися з вашим Спасителем ще до настання темряви.
— То що б ви мені рекомендували? — Ренні говорив спокійно. Він уже цілком себе опанував.
— Я міг би дати вам дещо, що, швидше за все, зарадить проблемі, принаймні на якийсь час. Деякі ліки.
— Які ліки?
— За них треба сплатити ціну.
— Я так і знав, — благодушно промовив Великий Джим. — Я знав, що ви прибічник Барбари, ще з того дня, як ви з'явилися в моєму кабінеті з отими вимогами: дайте мені оте, дайте мені оце.
Єдиним, про що тоді питав Расті, був пропан, але він не звернув уваги на ці слова Ренні.
— Звідки ви тоді могли знати, ніби в Барбі є якісь прибічники?Про вбивства тоді ще не було нічого відомо, тож як ви могли знати, що він має прибічників?
Великий Джим глипнув очима від здивування, чи від параної, чи від того й іншого разом.
— Я маю власні способи, друже. Ну, то яка ж ціна? Що б ви хотіли отримати від мене за ліки, які вбережуть мене від інфаркту? — І перш ніж Расті встиг щось сказати, промовив: — Дайте, я вгадаю. Ви хочете, щоб Барбі опинився на волі, так?
— Ні. Місто лінчує його, щойно він вийде на вулицю.
Великий Джим розсміявся.
— Ви раз у раз виявляєте проблиски розуму.
— Я хочу, щоб ви пішли у відставку. І Сендерс також. Хай місто очолить Ендрія Ґріннел, а поки вона не позбавиться цілком своєї залежності від ліків, їй допомагатиме Джулія Шамвей.
Цього разу Великий Джим розреготався ще голосніше, від щирого захвату він аж ляскав собі по стегнах.
— Я гадав, це Кокс дурень, він мріяв, щоб Ендрії допомагала ота, з великими цицьками, але ви ще дурніший. Шамвей! Ця, прости Господи, що скажеш, лахудра, що римується із «п'ядь», неспроможна сама собі допомогти.
— Я знаю, що це ви вбили Коґґінса.
Він не збирався цього казати, але ця фраза вискочила з нього ніби сама собою. Та й що за біда? Вони тут лише вдвох, якщо не рахувати коментатора Сі-Ен-Ен Джона Робертса, котрий дивився на них з телеекрана на стіні. І, крім того, результати були варті цих слів. Уперше з того моменту, як він погодився з реальністю Купола, Великий Джим похитнувся. Він намагався утримати в себе на лиці байдужість, але не зумів.
— Ви божевільний.
— Ви самі знаєте, що це не так. Минулої ночі я був у похоронному салоні Бові й оглянув тіла чотирьох жертв убивства.
— Ви не мали права цього робити! Ви не патологоанатом! Ви навіть не якийсь там нікчемашний доктор!
— Розслабтесь, Ренні. Порахуйте до десяти. Не забувайте, у вас серце. — Расті зробив паузу. — Хоча, якщо подумати, до сракиваше серце. Після того безладу, що ви вже встигли натворити, і того, що творите зараз, до сракиваше серце. Все обличчя, вся голова Коґґінса мають явні сліди. Вельми атипові, але вони піддаються чіткій ідентифікації. Сліди від швів. Я не маю сумнівів, що вони відповідають тому сувенірному бейсбольному м'ячику, який я бачив на вашому столі.
— Це нічого не означає, — тут Ренні поглянув у бік прочинених дверей ванної кімнати.
— Це означає багато чого. Особливо, якщо зважати на те, що всі трупи було складено в одному місці. Для мене це означає, що вбивця Коґґінса є також убивцею і решти жертв. І я гадаю, цей убивця — ви. Або, можливо, ви разом із Джуніором. Ви в цьому ділі — сімейна команда? Так?
— Я не бажаю цього вислуховувати! — почав підводитись Ренні. Расті штовхнув його долонею назад. Це в нього вийшло на диво легко.
— Гаспидство, залишайтеся на місці! — крикнув Ренні. — Залишайтеся там, де стоїте!
— Навіщо ви його вбили? — запитав Расті. — Він грозився покласти край вашим операціям із наркотиками? Він теж брав у цьому участь?
— Залишайтеся, де стоїте! — повторив Ренні, хоча Расті встиг уже сісти. Йому не дійшло тоді, що Ренні може гукати до когось іншого.
— Я можу про це мовчати, — промовив Расті. — І можу дати вам дещо, що зарадить вашій ПШТ краще за валіум. Послуга за послугу за умови, що ви підете зі сцени. Оголосіть про вашу відставку — з медичних причин — на користь Ендрії завтра ввечері на великих міських зборах. Ви підете як герой.
Він просто не мав іншого виходу, ніяк не міг відмовитися, гадав Расті, був загнаний у глухий кут.
Ренні знову обернувся до прочинених дверей ванної і гукнув:
— Тепер можете вийти.
З ванної вигулькнули Картер Тібодо і Фредді Дентон, котрі ховалися там і все чули.
— Чорти забирай, — промовив Стюарт Бові.
Він разом зі своїм братом перебував у підвалі похоронного салону. Стюарт якраз доводив до похоронної кондиції Арлетту Куме, найсвіжішу в Честер Міллі самогубцю і останню клієнтку похоронного салону Бові.
— Чорти його забирай, сучого сина, довбану мавпу срану.
Він кинув мобільний телефон на стіл і дістав із широкої передньої кишені свого гумованого фартуха пачку крекерів «Ріц-Біц» з арахісовим ароматом. Стюарт завжди їв, коли дратувався, і завжди неакуратно («Тут жерли свині», — мав звичку примовляти їхній батько після того, як юний Стюї вставав з-за стола), тож і тепер крихти крекерів посипалися на задерте обличчя Арлетти, чий вираз був надто далеким від умиротворення; якщо вона гадала, що залпом випити рідину для прочищення каналізаційних стоків «Ліквід-Пламр», це безболісний спосіб вирватися з-під Купола, вона жорстоко ошукалася. Клятий розчинник проїв їй весь шлунок і витік зі спини.