— Давай-но катай і візьми автомат, — промовив Майстер, беручи до рук свого БОЖОГО ВОЇНА й перевіряючи магазин. — І відтепер повсякчас тримай його при собі, тобі це ясно?
— Авжеж.
— Ящик із боєприпасами там?
— Йо.
Енді затяг один з ящиків туди лише годину тому. Принаймні він гадав, що з того часу минула година; чад-доням було властиво викривляти час по краях.
— Хвилиночку, — зупинив його Майстер. Він пішов уздовж стіни складської будівлі до коробки з китайськими гранатами і дістав три штуки. Дві він вручив Енді, наказавши покласти їх до кишень. Третю гранату Майстер підвісив за кільце на ствол свого БОЖОГО ВОЇНА.
— Сендерсе, мені казали, що після того, як висмикнеш чеку, маєш сім секунд на те, щоб позбавитися цієї курвочки, але, коли я випробовував одну отам, позаду, у гравійному кар'єрі, вона вибухнула не більше, як за чотири. Ти не мусиш довіряти людям східної раси. Запам'ятай це.
Енді відповів, що запам'ятає.
— Гаразд, пішли. Заберемо твою зброю.
Вагаючись, Енді спитав:
— Ми мусимо їх постріляти?
Майстер явно здивувався.
— Лише якщо будемо змушені, а так — ні.
— Добре, — кивнув Енді. Попри все, йому зовсім не хотілося робити комусь боляче.
— Але якщо вони нахабнітимуть, ми зробимо все, що необхідно. Тобі це зрозуміло?
— Так, — відповів Енді.
Майстер ляснув його по плечу.
Джо спитав у матері, чи можна, щоби Бенні й Норрі залишилися ночувати в них. Клер сказала, що звісно, вона не проти, якщо не будуть проти їхні батьки. Для неї це була б, фактично, навіть розрада. Після їхніх пригод на Чорній Гряді їй подобалася сама думка тримати їх усіх поряд, у себе перед очима. Вони можуть насмажити собі попкорну на дров'яній печі й продовжити верескливу гру в Монополію, котру розпочали годину тому. Насправді гра була аж занадтогомінкою; їхні збуджені вигуки й дикі крики звучали неоковирно, але їй це було байдуже.
Мати Бенні погодилась і, на здивування Клер, не проти була й мати Норрі.
— Гарне дільце, — повідомила Джоуні Келверт. — Я хотіла добряче надудлитися відтоді, як усе це розпочалося. Скидається на те, що сьогодні мені випав шанс. І ось ще що, Клер. Скажіть цій дівчинці, щоб знайшла завтра вранці свого діда і передала йому цілунки.
— А хто її дід?
— Ерні. Ви ж знаєте Ерні, хіба ні? Всі знають Ерні. Він непокоїться за неї. І я теж, інколи. Той її скейтборд, — голос Джоуні тремтів.
— Я їй передам.
Тільки-но Клер завершила цю розмову, як почувся стук у двері. Спершу вона не впізнала, хто воно за жінка середнього віку з блідим, напруженим лицем. Потім здогадалася, що це Лінда Еверет, котра зазвичай працювала регулювальницею руху біля школи і виписувала штрафи водіям, які перестояли дві дозволені години в паркувальній зоні Мейн-стрит. Та й зовсім не середнього віку вона була. Просто зараз чомусь такою виглядала.
— Ліндо! — промовила Клер. — Що трапилось? Щось із Расті? Щось недобре з Расті? — Вона подумала про радіацію… принаймні на поверхні свідомості це майнуло. У глибині кублилися набагато гірші припущення.
— Його заарештували.
Монополія в їдальні враз зупинилась. Гравці тепер стояли гуртом у дверях вітальні, потемнілими очима дивилися на Лінду.
— Там цілий список звинувачень, включно з кримінальною співучастю в убивствах Лестера Коґґінса і Бренди Перкінс.
— Ні! — скрикнула Норрі.
Клер було подумала, чи не наказати їм полишити кімнату, але вирішила, що це безнадійна справа. Їй здавалося, вона здогадується, чому саме тут опинилась Лінда, і розуміла її, але водночас і ненавиділа за те, що та прийшла. Її і також Расті — за те, що вплутав у цю справу дітей. Хоча вони всі тепер співучасники, хіба ні? Під Куполом уже не залежить від власного вибору питання співучасті в чомусь.
— Він перейшов дорогу Ренні, — сказала Лінда. — Тепер усевпирається тільки в цю проблему, як її розуміє Великий Джим; є тільки ті, хто йому перечить, і ті, хто кориться. Він абсолютно забув про те, в якій жахливій ситуації ми опинилися. Ні, навіть гірше. Він використовуєцю ситуацію.
Джо похмуро запитав у Лінди:
— Міз Еверет, а містер Ренні знає, де ми були сьогодні вранці? Він знає про коробочку? Мені здається, не треба було б йому знати про коробочку.
— Яку коробочку?
— Ту, котру ми знайшли на Чорній Гряді, — сказала Норрі. — Ми бачили тільки світло, яке вона видає, а Расті туди піднявся і подивився на неї.
— Це генератор, — сказав Бенні. — Тільки він його не зміг вимкнути. Він його навіть підняти не зміг, хоча сказав, що той зовсім маленький.
— Я про це нічого не знаю, — відповіла Лінда.
— Значить, і Ренні не знає, — промовив Джо. У нього немов гора спала з плечей.
— Звідки ти впевнений?
— Бо інакше він прислав би копів, щоб нас допитали, — пояснив Джо. — А якби ми не відповіли на їхні запитання, вони б і нас запроторили до в'язниці.
Десь віддалік пролунала серія ледь чутних звуків, схожих на постріли. Клер нахилила набік голову і нахмурилась.
— То феєрверк чи постріли зі зброї?
Лінда не знала, а оскільки прозвучали вони не з міста, то й не переймалася.
— Діти, розкажіть мені, що там таке на Чорній Гряді. Розкажіть усе, що ви бачили і що бачив Расті. А пізніше сьогодні ввечері будуть також інші люди, які захочуть вас вислухати. Настав час зібрати докупи все, що ми знаємо. Фактично, ми навіть припізнилися з цим.
Клер було відкрила рота, щоби сказати, що не бажає вплутуватися у ці справи, та так його і закрила, нічого не промовивши. Бо вибору не існувало. Принаймні такого, який би їй годився.
Студія РНГХ розташовувалася доволі віддалік від дороги Мала Курва, і під'їзна алея, котра вела до радіостанції (мощена і в набагато кращому стані, ніж сама дорога), була завдовжки не менш ніж чверть милі. Там, де алея виходила на Малу Курву, обабіч неї росла пара вікових дубів. Їхнє листя, котре в нормальний сезон було таким яскравим, що хоч на картинку в календарі або туристичному буклеті знімай, висіло безвільне, брунатне. За одним зі стовбурів цих фортечних дубів стояв Енді Сендерс. За другим — Майстер. Вони слухали, як наближається ревіння дизельних двигунів великих машин. В очі Енді затікав піт, і він його раз у раз змахував.
— Сендерсе!
— Га?
— Ти вимкнув запобіжник?
Енді перевірив:
— Так.
— Добре. Слухай, щоб у тебе все вийшло з першого ж разу. Якщо я накажу тобі почати стріляти, поливайвогнем цих уїбанів! З голови до п'ят, вздовж і впоперек! Якщо я ненакажу тобі стріляти, просто стій, де стоїш. Тобі ясно?
— Т-так.
— Я гадаю, що нікого ми сьогодні не вб'ємо.
«Слава Богу», — подумав Енді.
— Не вб'ємо, якщо там знову тільки брати Бові й містер Курник. Але я цього не певен. Якщо мені таки доведеться утнути забаву, ти мене підтримаєш?
— Так, — без вагань мовив Енді.
— І тримай палець подалі від того чортового гачка, бо можеш сам собі голову відстрелити.
Енді подивився вниз, побачив, що його палець дійсно вчепився у спусковий гачок АК, і поспішно його прибрав звідти.
Вони чекали. Енді чув биття власного серця всередині своєї голови. Він переконував себе, що дурно боятися: якби не той випадковий телефонний дзвінок, він уже був би мертвим, але це не допомагало. Бо перед ним відкрився новий світ. Він розумів, що цей світ може виявитися фальшивим (хіба він не бачив, що наробили наркотики з Ендрією Ґрінелл), але все одно він був кращим за той гівняний світ, у якому він жив дотепер.
«Господи, нехай вони просто поїдуть собі геть, — молився він. — Прошу Тебе».
Показалися ваговози, вони котилися повільно, дмухаючи темним димом у причаєний залишок минаючого дня. Визирнувши з-за дерева, Енді помітив у передній машині дві фігури. Мабуть, Бові.
Майстер довго стояв і не ворушився. Енді вже було почав сподіватися, що той передумав, врешті вирішивши дозволити їм забрати той пропан. А тоді Майстер виступив з-за дерева і дав дві коротких черги.