— РЕВОЛЬВЕР! У НЕЇ РЕВОЛЬВЕР! — закричав Фредді Дентон, відштовхуючи в себе з дороги Мела. Пізніше він божитиметься, що молода жінка тягнулася по зброю і він, аякже, хотів її лише поранити.
Завдяки гучномовцям троє людей у краденому фургоні чули зміни, що відбувались у залі міської ради. Урочисту промову Великого Джима й те, як наступні за нею аплодисменти були перервані якоюсь жінкою, котра говорила голосно, однак стояла надто далеко від мікрофона, тож її слів вони не добрали. Далі її голос потонув у загальному ревищі натовпу, пронизаному вересками. А тоді пролунав постріл.
— Що за чорт?— вигукнув Роммі.
Знову постріли. Здається, два, а може, й три. І верещання.
— Не має значення, — сказала Джекі. — Рушаймо, Ерні, і то швидко. Якщо ми збираємося робити цю роботу, ми мусимо зробити її зараз.
— Ні! — закричала Лінда, підхоплюючись на рівні. — Не стріляйте! Тут діти! ТУТ ДІТИ!
У міській раді зчинився пандемоніум. Ще, може, лиш пару секунд вони залишались не худобою, але тепер нею стали. Натовп ринув до передніх дверей. Кілька перших встигли проскочити, а решта застрягли. Кілька душ, у котрих збереглася крихта здорового глузду, побігли центральним і бічними проходами до запасних дверей по боках сцени, але таких була меншість.
Лінда простягнула руки до Каролін Стерджес, щоби відтягнути її в порівняно безпечне місце між лав, коли на неї налетів Тобі Меннінг, котрий якраз нісся центральним проходом. Його коліно зустрілося з Ліндиною потилицею і вона впала долілиць, безтямна.
— Каро! — десь далеко ридала Аліса Епплтон. — Каро, вставай! Вставай, Каро! Каро, вставай!
Каролін почала підводитися, і от тоді-то Фредді Дентон вистрелив їй прямо між очі, моментально вбивши на смерть. Пронизливо закричали діти. Їхні лиця були заляпані її кров'ю.
Лінда ледь усвідомлювала, що її вдарили, пробігли по ній. Вона звелася навкарачки (стояти прямо зараз вона не здужала б) і заповзла між лав із протилежного від того, де перед тим сиділа, боку проходу, чвакаючи рукою по свіжій крові Каролін.
Аліса з Ейденом намагались дістатися Каро. Розуміючи, що дітей можуть жорстоко поранити, якщо вони опиняться в проході (і не бажаючи, аби вони бачили, що трапилося з жінкою, котра, як вважала вона, була їхньою матір'ю), Ендрія потягнулась руками понад лавою поперед себе, щоби їх утримати. Вона впустила долі конверт ВЕЙДЕР.
Картер Тібодо очікував цього. Він так і стояв перед Великим Джимом, затуляючи того власним тілом, але вже тримав у руці пістолет, поклавши його собі не передпліччя. Тепер він натиснув гачок, і нахабна жінка в червоній сукні — та, котра призвела до цього бедламу, — полетіла шкереберть.
У міськраді панував хаос, але Картер його ігнорував. Він зійшов сходами зі сцени і спокійно пішов туди, де впала жінка в червоній сукні. Коли центральним проходом йому назустріч бігли якісь люди, він відкидав їх зі свого шляху наліво й направо. Маленька дівчинка, плачучи, намагалася вчепися йому в ногу, і Картер відбуцнув її вбік, навіть не поглянувши.
Спершу він не побачив конверта. Потім помітив його. Той лежав біля однієї з простягнутих рук тієї жінки, Ґріннел. Кривавий слід чиєїсь великої підошви відпечатався поперек напису ВЕЙДЕР. Так само незворушний серед хаосу, Картер озирнувся і побачив, що Ренні задивився на колотнечу в аудиторії з обличчям, на якому читався шок і недовіра. Добре.
Картер висмикнув з-за пояса на собі сорочку. Якась жінка з вереском — то була Карла Венціано — налетіла на нього, він відштовхнув її геть. Потім він запхав конверт ВЕЙДЕР собі ззаду за пояс і завісив його сорочкою.
Трохи убезпечитись ніколи не завадить.
Назад до сцени він відходив задкуючи, бо не бажав зненацька отримати від когось удар. Досягши сходів, розвернувся й бігцем піднявся. Рендолф, безстрашний шеф міської поліції, так і залишався сидіти на стільці, з руками, складеними на своїх м'ясистих стегнах. Він міг би скидатися на статую, аби не єдина жилка, що билася в центрі його лоба.
Картер узяв за руку Великого Джима.
— Ходімо, бос.
Великий Джим подивився на нього так, ніби не зовсім розумів, де він чи хто він. Потім його очі трохи прояснішали.
— Ґріннел?
Картер показав на розпластане в центральному проході жіноче тіло, калюжа, що розпливалася навкруг її голови, була в тон її сукні.
— Окей, добре, — кивнув Великий Джим. — Давай вибиратися звідси. Вниз. Ти теж, Пітере. Вставай. — А оскільки Рендолф так і продовжував сидіти, вилупившись на осатанілий натовп, Великий Джим копнув його по гомілці. — Ворушись.
Серед цього пандемоніуму ніхто не почув тих пострілів, які прозвучали неподалік звідси.
Барбі з Расті дивилися один на одного.
— Що там збіса таке відбувається? — промовив Расті.
— Хтозна, — знизав плечима Барбі, — але щось негарне, судячи зі звуків.
Від міської ради долетіли звуки нових пострілів, а потім ще один торохнув набагато ближче: прямо в них над головами. Барбі сподівався, що це їхні визволителі… та тут почув чийсь крик: «Ні, Джуньйоре! Ти що, сказився? Вордло, прикрий мене!»Далі знов загриміли постріли. Чотири чи, може, п'ять.
— О Боже, — мовив Расті. — У нас неприємності.
— Чую, — погодився Барбі.
Джуніор затримався на ґанку поліцейської дільниці, озирнувшись через плече на новий вибух галасу в міськраді. Люди, що сиділи надворі, тепер стояли, тягнучи шиї, але дивитися там не було на що. Ні їм, ні йому. Імовірно, хтось застрелив його батька — сподівався Джуніор, таким чином самому йому буде менше роботи, — та наразі його ціль була тут, у поліції. У підвалі, якщо точніше.
Джуніор пропхнувся крізь двері з написом великим літерами: «ПРАЦЮЙМО РАЗОМ: ДЕПАРТАМЕНТ ПОЛІЦІЇ РІДНОГО МІСТА І ВИ». Йому назустріч поспішила Стейсі Моґґін. А за нею і Руп Ліббі. У кімнаті чергових, перед сварливим плакатом «КАВА І ПОНЧИКИ НЕБЕЗПЛАТНІ», стояв Мікі Вордло. Який він був не качок, а виглядав зляканим і непевним себе.
— Тобі не можна сюди, Джуніоре, — запротестувала Стейсі.
— Звісно, що можна. — «Звісно»прозвучало як «свіссно».Половина рота в нього заніміла. Отруєння талієм! Барбі! — Я теж офіцер. «Фья феш офіфев».
— Ти п'яний, от і все. Що там таке відбувається? — але тут же, либонь вирішивши, що він не спроможний на зв'язну відповідь, ця сучка штовхнула його просто в груди. Від цього поштовху він припав на свою хвору ногу і ледь не завалився. — Іди геть звідси, Джуніоре. — Вона озирнулась через плече і промовила свої останні в цьому житті слова: — Стій, де стоїш, Вордло. Ніхто не спускається до підвалу.
Обернувшись знову до Джуніора з наміром тут же виштовхати його з дільниці, вона побачила, що дивиться в дуло казенної поліцейської «Беретти». Часу їй вистачило лише ще на одну думку: «О, ні, він не може», — а тоді безболісна боксерська рукавчика вдарила їй між грудей, відкинувши назад. Закидаючи голову, вона побачила догори дригом здивоване обличчя Рупа Ліббі. І вмерла.
— Ні, Джуньйоре! Ти що, сказився? — закричав Руп, хапаючись за свій пістолет. — Вордло, прикрий мене!
Але Мікі Вордло так і стояв, роззявивши рота, в той час, як Джуніор вгачував п'ять куль підряд у кузена Пайпер Ліббі. Ліва рука в нього заніміла, але з правою все було окей; він тут не мусив навіть бути якимсь видатним стрільцем, коли його ціль стояла нерухомо на відстані якихось семи футів. Перші дві кулі він вліпив Рупові в живіт, відкинувши його на стійку Стейсі Моґґін, аж та перекинулася. Руп переломився навпіл, але утримався на ногах. Третім пострілом Джуніор схибив, але дві наступні кулі поцілили Рупу в тім'я. Той осів у гротескно балетній позі, ноги розкинуті, а між ними голова — те, що від неї залишилось, — впирається в долівку, немов у якомусь фінальному глибокому поклоні.
Тримаючи перед собою розжарену «Беретту», Джуніор зашкутильгав у кімнату чергових. Достеменно він не пам'ятав, скільки вже зробив пострілів, гадав, що сім. Може, вісім. Або одинадцятидев'ять, хто може знати напевне? Знову біль повернувся йому до голови.