Вона знову звела на нього очі, вони сяяли слізьми і викликом:
— І все-таки я не мураха. Я немурашка.
Він знову її поцілував. Вона міцно обхопила його руками і відповіла на його поцілунок щиро, як тільки могла. А коли його рука витягла поділ її блузи з-за пояса слаксів, а потім сковзнула по животу до грудей, вона почала цілувати його взасос. Дихання її було уривчастим, коли вони відхилились одне від одного.
— Хочете? — спитав він.
— Так. А ви?
Він узяв її руку і поклав собі на джинси, туди, де цілком ясно відчувалася сила його бажання.
За хвилину він вже спирався ліктями, балансуючи над нею. Вона взялась рукою за нього і спрямувала в себе.
— Будьте ніжні зі мною, полковнику Барбара. Я трохи призабула, як це робиться.
— Це — як їзда на велосипеді, — промовив Барбара. Виявилось, що він таки був правий.
Коли все закінчилося, Джулія відкинулась головою йому на руку, і так вона лежала, дивилася на рожеві зірки, а потім спитала, про що він зараз думає.
Він зітхнув:
— Про сни. Видіння. Про все те не-знати-що. У вас мобільний телефон з собою?
— Завжди. І заряд він тримає чудово, хоча скільки ще буде в робочому стані, сказати не можу. Кому ви збираєтесь телефонувати? Напевне, Коксові, я гадаю.
— Правильно гадаєте. Його номер є в пам'яті?
— Так.
Джулія потягнулася рукою до своїх слаксів, що лежали неподалік, і зняла з пояса телефон. Знайшла КОКС і подала слухавку Барбі, той майже моментально почав у неї говорити. Мабуть, Кокс одразу ж відреагував на дзвінок.
— Алло, полковнику. Це Барбі. Я на волі. Ризикну, повідомлю вам наше місцезнаходження. Це Чорна Гряда. Старий сад Маккоя. Є він у вас на вашій… окей, отже, є. Звісно, що мусить бути. І ви маєте поряд себе супутникові знімки міста, так?
Він послухав, потім спитав у Коса, чи є на знімках світлова дуга у формі підкови, яка охоплює гряду і закінчується біля межі з ТР-90. Кокс відповів негативно, а тоді, судячи з виразу на обличчі Барбі, сам спитав про деталі.
— Не зараз, — сказав Барбі. — Зараз мені потрібно, щоб ви дещо зробили для мене, Джиме, і чим швидше, тим краще. Вам для цього потрібна пара «Чінуків».
Він пояснив, що треба зробити, Кокс вислухав, потім щось відповів.
— Саме зараз я не можу вдаватися в деталі, — сказав Барбі. — Та якби й зміг, навряд, щоби від цього щось прояснішало. Просто повірте мені: якесь дуже смердюче дільце тут заварюється, і, я певен, найгірше ще попереду. Можливо, якщо нам пощастить, нічого не трапиться до Гелловіну. Але мені не віриться, що нам пощастить.
У той час, як Барбі балакав з полковником Коксом, Енді Сендерс сидів під стіною складу позаду будівлі РНГХ і дивився в небо на неприродного кольору зірки. Він теж ширяв зараз десь угорі, як той повітряний змій, щасливий, як устриця, безтурботний, як огірок… інші порівняння додай сам. І одночасно глибокий сум — дивовижно заспокійливий, мало не втішливий, — потужний, мов підземна ріка, тік крізь нього. Він ніколи не знав передчуттів у своєму прозаїчному, практичному, заповненому повсякденними трудами житті. Але тепер він мав передчуття. Це його остання ніч на землі. Коли гіркі люди прийдуть, він з Майстром Буші піде. Це було так просто і зовсім не погано.
— Все одно я затримався тут випадково, — промовив він. — Прийняв би ті таблетки, і вже не був би.
— Що з тобою, брате Сендерсе?
Майстер неспішно йшов доріжкою від задніх дверей радіостанції, світячи собі ліхтариком перед босими ступнями. Ожаблені піжамні штани так само ледь трималися на кістлявих крилах його таза, але в його образі додалося дещо нове: великий білий хрест. Він висів у нього на шиї на сирицевому ремінці. На плечі в нього висів БОЖИЙ ВОЇН. З приклада, причеплені на іншому ремінці, звисали, похитуючись, дві гранати. У вільній від ліхтаря руці він тримав гаражний пульт.
— Добривечір, Майстре, — привітався Енді. — Я просто балакав сам з собою. Схоже, що тепер тільки сам я й можу себе послухати.
— Це туфта, Сендерсе. Повна, несусвітна, заквашена на лайні туфта. Богзавжди слухає. Він підключений до наших душ, як ото ФБР до телефонів. І я слухаю також.
Краса цієї ідеї — разом з її втішливістю — наповнила душу Енді вдячністю. Він простягнув люльку.
— Хапни ось чаду. Відразу в баняку розвидниться.
Майстер хриплувато засміявся, взяв люльку і, зробивши довгу затяжку, затримав дим у легенях, а вже потім прокашлявся.
— Страшенна сила! — мовив він. — Божественна сила. Пре, як корабельна турбіна «Роллс-Ройс»,Сендерсе!
— Я вкурив тему, — кивнув Енді. Так завжди казала Доді, і від згадки про неї знову йому обірвалося серце. Він звично змахнув з ока сльозинку. — Де ти взяв цей хрест?
Майстер махнув ліхтарем у бік радіостанції.
— Там є кабінет Коґґінса. Цей хрест лежав у нього в столі. Верхня шухляда була замкнена, але я її виламав. А знаєш, що там іще лежало, Сендерсе? Такі гидомирні дрочильні журнальчики, яких навіть я раніше не бачив.
— Діти? — запитав Енді. Його це не здивувало. Якщо сатана вхопить священика, той може впасти так низько, що ой. Так низько, що може в циліндрі на голові проповзти під гримучою змією.
— Гірше, Сендерсе, — він понизив голос до шепоту, — орієнталки.
Майстер узяв в Енді АК-47, котрий лежав у того поперек колін. Освітив ліхтарем приклад, на якому Енді взятим у студії маркером уже встиг акуратно написати КЛОДЕТТ.
— Моя дружина, — пояснив він. — Вона стала першою жертвою Купола.
Майстер стиснув йому плече.
— Ти добрий чоловік, Сендерсе, раз пам'ятаєш про неї. Я радий, що Бог звів нас разом.
— Я теж, — взяв у нього з руки люльку Енді. — Я теж, Майстре.
— Ти розумієш, що мусить статися завтра, ні?
Енді вчепився в приклад КЛОДЕТТ. Наразі це була достатньо промовиста відповідь.
— Скоріш за все, вони прибудуть одягнені в бронежилети, отже, якщо нам доведеться воювати, цілься в голови. Ніяких отих одиночних, поливай їх на всі заставки. А якщо дійде до того, що вони почнуть нас перемагати… ти ж знаєш, що тоді станеться, так?
— Так.
— До кінця, Сендерсе? — Майстер підняв собі перед очі гаражний пульт і освітив його ліхтарем.
— До кінця, — погодився Енді, торкнувшись пульта дулом КЛОДЕТТ.
Оллі Дінсмор зненацька прокинувся серед поганого сну, розуміючи, що трапилося щось зле. Він лежав у ліжку, дивлячись у сірість, створювану першим, таким, трохи ніби бруднуватим світлом, що линуло крізь вікно, і намагався переконати себе, що це був просто неприємний сон, просто звичайний кошмар, якого він тепер не міг як слід пригадати. Вогонь і крики, от і все, що він запам'ятав.
«Не просто крики. Верещання».
На столику поряд з його ліжком цокотів дешевий будильник. Він ухопив його в руки. За чверть шоста, а жодного звуку від батька, який мусив би вже ходити по кухні. Ще більш промовисте — не чути запаху кави. Батько завжди був уже на ногах і цілком одягнений щонайпізніше о чверть по п'ятій («Корови чекати не можуть» — улюблена приказка Алдена Дінсмора), а о пів на шосту в нього вже кипіла кава.
Та не цього ранку.
Оллі встав і натягнув учорашні джинси.
— Тату?
Відповіді не було. Тиша, лише цокотіння будильника та — віддаля — мукання однієї, чимось незадоволеної корови. Страхом йому скувало тіло. Він переконував себе, що для цього нема ніяких причин, що його родина — повна і цілком щаслива ще якийсь тиждень тому — витримувала всі трагедії, призначені їм Богом, принаймні поки що. Він себе переконував, але сам собі не вірив.