Та все одно самому переконатися не завадить.
Спершу двері не піддалися. Спалах паніки від думки про поховання живцем змусив його штовхнути дужче. Цього разу двері посунулись, хоч лиш трішечки. Він почув стукіт падаючих цеглин, рип деревини. Либонь, він міг би їх прочинити й ширше, але потреби в цьому не було. Повітря, що полилося крізь прочинену ним дюймову щілину, виявилося ніяким не повітрям, а чимось, що смерділо, як усередині вихлопної труби, приєднаної до працюючого двигуна. Йому не треба було ніяких точних приладів для розуміння того, що всього лиш якихось дві-три хвилини надворі його вб'ють.
Питання лише в тім, що сказати Ренні?
«Нічого, — підказав йому холодний внутрішній голос спрямованої на виживання особистості. — Почувши щось таке, він зробиться ще гіршим. Ще важчим для співіснування».
А втім, чи має це якесьзначення? Чи має це значення, якщо вони все одно помруть у цьому бункері, коли генератор зжере все пальне? Якщо питання стоїть тільки так, що інше може мати хоч якесь значення?
Він спустився сходами назад. Великий Джим сидів на дивані.
— Ну?
— Доволі паскудно, — повідомив Картер.
— Але ж дихати можна, правильно?
— Ну, так. Але може збіса сильно знудити. Нам краще перечекати, бос.
— Звісно, нам краще перечекати, — промовив Великий Джим так, ніби Картер щойно йому був запропонував щось інше. Так, ніби
Картер найбільший у цілому світі тупак. — Але з нами все буде гаразд, оце головне. Господь про нас попіклується. Як Він це робить завжди. А наразі тут, внизу, ми маємо гарне повітря, тут не жарко і їжі доволі. Чи не пошукаєш, що там у нас є солодкого, синку? Може, шоколадні батончики чи ще щось таке? Щось я почуваюся все ще голодним.
«Я тобі не син, твій син мертвий», — подумав Картер… але промовчав. Натомість пішов до кубрика, подивитись, чи нема там на полицях якихось батончиків.
Близько десятої того вечора Барбі запав у неспокійний сон і Джулія в нього під боком, вони лежали, тісно притискаючись одне до одного. Джуніор Ренні манячів у його сновидіннях: Джуніор напроти його камери в підвальній «кліті». Джуніор із пістолетом. І цього разу спасіння не буде, бо повітря нагорі перетворилося на отруту й усі там загинули.
Ці видіння нарешті розвіялися, і він заснув міцніше, з обличчям (і Джулія теж), оберненим до Купола, до свіжого повітря, що цідилося крізь нього. Його вистачало для підтримання життя, але було недостатньо для умиротворення.
Щось розбудило його близько другої ранку. Він подивився крізь закіптявілий Купол на той бік, на приглушені вогні армійського табору. А тоді знову почувся той звук. Кашляння — низьке, хрипле, розпачливе.
Праворуч від нього блимнув ліхтарик. Барбі якомога тихіше підвівся, намагаючись не потривожити Джулію, і вирушив у бік того світла, переступаючи через сплячих на траві людей. Більшість з них роздягайся до білизни. Вартові по інший бік Купола стояли в рукавицях, куталися в суконні шинелі, але тут було спекотніше, ніж зазвичай.
Расті й Джинні уклякли на колінах біля Ерні Келверта. У Расті на шиї висів стетоскоп, в руці він тримав кисневу маску. Маску було під'єднано до маленького червоного балона, маркованого: ЛКР. САНІТАРНА МАШИНА. НЕ ЗАБИРАТИ. ЗАВЖДИ ЗАМІЩАТИ. На них тривожно, обіймаючи одна одну, дивилися Норрі та її мати.
— Вибачте, що він вас розбудив, — промовила Джоуні. — Йому погано.
— Дуже заслаб? — спитав Барбі.
Расті похитав головою.
— Не знаю. За звуком схоже на бронхіт або сильну застуду, але, звісно ж, це зовсім не те. Це від поганого повітря. Я дав йому подихати киснем зі «швидкої», йому ненадовго покращало, але тепер знову… — Він знизав плечима. — А ще мені не подобається його серце. Так довго під цим стресом, а він же вже далебі не юний.
— А кисню у вас більше нема? — запитав Барбі, показуючи на червоний балончик, дуже схожий на ті вогнегасники, що люди тримають у себе в кухонних коморах, завжди забуваючи перезаправляти. — Оцеі все?
До них приєднався Терсі Маршалл. У промені ліхтаря він виглядав похмурим, знеможеним.
— Є ще один, але ми погодилися — Расті, Джинні та я, — тримати його для менших дітей. У Ейдена теж почався кашель. Я його підсунув якомога ближче до Купола, до вентиляторів, але він все одно кашляє. Коли Ейден, Аліса, Джуді та Дженілл прокинуться, ми почнемо давати їм по ковтку кисню по черзі. Можливо, якби бюрократи привезли більше вентиляторів…
— Це не має значення, скільки на нас дме свіжого повітря, — зазначила Джинні. — Сюди проходить стільки, скільки проходить. І наскільки близько розташовані ми до Купола, теж не має значення, ми все одно вдихаємо це лайно.І постраждали вже саме ті люди, від яких і слід було цього очікувати.
— Найстарші і найменші, — промовив Барбі.
— Барбі, вертайся назад та лягай спати далі, — сказав Расті. — Економ сили. Тут ти нічим не можеш допомогти.
— А ти?
— Можливо. У санітарній машині є також деконгестанти, протизастійні засоби для слизової, епінефрин, якщо точніше…
Барбі пробирався назад вздовж Купола з лицем, оберненим до вентиляторів — всі вони зараз так поводилися, суто автоматично, — а діставшись Джулїї, жахнувся тому, яким змореним він почувається. Серце в нього колотилося, він захекався.
Джулія не спала.
— Йому дуже погано?
— Не знаю, — зізнався Барбі, — але недобре, це точно. Йому давали кисень із запасів у санітарній машині, але він не прокинувся.
— Кисень! А там ще є? Скільки?
Він розповів, з сумом бачачи, як пригас вогник у неї в очах.
Вона взяла його за руку. Пальці в неї були спітнілі, але холодні.
— Ми зараз, немов ті гірники, яких завалило у шахті.
Вони тепер вже сиділи, обличчям одне до одного, спираючись плечима на Купол.
Між ними віяв найделікатніший вітерець. Уперте ревіння вентиляторів «Ер Макс» перетворилося на постійний фон; розмовляючи, треба було кричати, але взагалі-то його вже зовсім не помічали.
«Ми звернемо увагу, якщо це ревище припиниться, — думав Барбі. — На кілька хвилин принаймні. А потім знову перестанемо щось помічати, назавжди».
Вона кволо посміхнулася.
— Перестаньте непокоїтись про мене, якщо саме цим ви зараз переймаєтесь. Я в порядку, як для середнього віку леді республіканських поглядів, котра ніяк не може вдосталь надихатися. Принаймні я знову отримала досвід злягання. Правдивого та правильного, і приємного, між іншим.
Барбі відповів їй також з усмішкою.
— Не варто дякувати, я теж отримав велике задоволення, повірте мені.
— А той точковий ядерний вибух, що вони його хочуть застосувати в неділю? Що ви про це думаєте?
— Я про це не думаю, я просто надіюся.
— Ну, й чи високого рівня ваші надії?
Йому б не хотілося казати їй правду, але вона заслуговувала саме на правду.
— Засновуючись на тому, що вже встигло трапитись, і судячи з тієї дещиці, яка нам відома про істот, котрі керують коробочкою, не дуже…
— Скажіть мені, що ви ще не здалися.
— Це я можу. Я ще навіть не переляканий, як, либонь, мусив би бути. Гадаю, це тому… тому що все йде непомітно-поступово. Я навіть починаю звикати до цього смороду.
— Правда?
Він розсміявся.
— Та ні. А ви як? Боїтеся?
— Так. Проте здебільшого журюся. Отак закінчується цей світ: не у вибуху, а в задусі. — Вона, притискаючи до рота кулак, знову закашлялась. Барбі чув, що й інші роблять те саме. Один з них, той малюк, котрий став тепер малюком Терстона Маршалла. «Вранці він отримає трішки кращого повітря», — подумав Барбі, та тут же згадав, як сказав про це Расті: по ковтку кисню по черзі.Навряд, щоб таким способом малюку вистачило вдосталь надихатися.
Нікому так не вистачить надихатися.
Джулія сплюнула в траву і знову обернулась до нього.
— Мені важко повірити, що ми самі все це собі наробили. Ті, що керують коробочкою — шкіроголовці, — підстроїли цю ситуацію, але я гадаю, вони просто зграя дітлахів, це в них така забавка. Щось на кшталт відеогри, мабуть. Вони зовні. А ми всередині, і самі собі все це наробили.