«Гаммер» зупинився перед поліцейською дільницею. Джуніор підвів голову, але не встав. Відкрилися двері. З-за керма виліз Енді Сендерс, Ренні виліз із пасажирського боку. Як це він дозволив Сендерсу кермувати його коханою чорною перлиною? У сидячого на лаві Расті аж брови полізли вгору. Ні, він ніколи не бачив нікого іншого, окрім самого Великого Джима, за кермом цього монстра. «Може, він вирішив підвищити Енді від попихача до рангу свого шофера», — подумав він, але, побачивши, як Великий Джим здирається по сходах туди, де так і сидів його син, Расті змінив думку.
Як і більшість медиків-ветеранів, Расті був доволі точним зовнішнім діагностом. Він ніколи не призначав курсу лікування, ґрунтуючись на цих спостереженнях, але ж це неважко — просто за ходою відрізнити чоловіка, якому півроку тому було зроблено імплантацію стегна, від такого, що наразі страждає на геморой; можна легко впізнати розтягнення шиї по тому, як жінка повертається усім корпусом, замість того, щоб просто озирнутися через плече; ти можеш упізнати дитину, котра добряче нахапалася вошей в літньому таборі по тому, як вона чухає собі голову. Великий Джим підіймався сходами, поклавши одну руку собі зверху на своє чималеньке черево, класична позиція для людини, котра нещодавно вивихнула собі плече, або потягнула руку, або і те, й інше разом.
Отже, нема дива, що Сендерсу було довірено пілотувати цього звіра.
Вони втрьох почали про щось балакати. Джуніор не підводився, натомість Сендерс присів біля нього, порився в себе в кишені й видобув звідти щось, що зблиснуло в бляклому світлі дня. Расті мав гарний зір, але він сидів щонайменше за п'ятдесят ярдів віддалік, тож і не впізнав, що воно за річ. Щось або скляне, або металеве, єдине, що він зрозумів напевне. Джуніор поклав той предмет собі до кишені, потім вони втрьох ще балакали. Ренні показав на «Гаммер» здоровою рукою, але Джуніор похитав головою. Потім Сендерс показав на «Гаммер». Джуніор знову заперечив, похилив голову і вкотре взявся обробляти собі скроні. Двоє чоловіків перезирнулися, причому Сендерс вигинав шию, бо так і продовжував сидіти на сходах. У тіні Великого Джима, що здалося Расті знаменним. Великий Джим знизав плечима й розвів руками в жесті «що тут удієш».Тоді вже Сендерс підвівся й обидва чоловіки зайшли до поліцейської дільниці, перед тим Великий Джим затримався на доволі довгу мить, щоби погладити сина по плечі. Джуніор на це ніяк не відреагував. Так і сидів, де сидів, ніби вирішив просидіти там весь свій вік. Сендерс для Великого Джима виступив в ролі швейцара, притримавши йому двері, а потім вже зайшов усередину сам.
Щойно двоє виборних зникли в поліції, як із міської ради з'явився цілий квартет: літній джентльмен, молода жінка, дівчинка й хлопчик. Дівчинка тримала хлопчика за руку, а в другій руці несла шахову дошку. У хлопчика вигляд майже так само невтішний, як і в Джуніора, подумалося Расті… і, чорт забирай, він теж собі тре скроню вільною рукою. Четвірка перетнула Комм-лейн і наблизилась до лави Расті.
— Привіт, — весело промовила дівчинка. — Я Аліса, а це Ейден.
— Ми будемо жити в домі, де живе пасія, — суворо повідомив малюк на ім'я Ейден. Він не переставав терти собі скроню і виглядав вельми блідим.
— Це просто чудово, — відповів Расті. — Менітеж мріється опинитися у домі, де моя пасія.
Чоловік з жінкою наздогнали дітей. Вони трималися за руки. Батько й дочка, вирішив Расті.
— Насправді ми просто хотіли б поговорити з пастором Ліббі, — пояснила жінка. — Ви часом не знаєте, вона вже повернулася?
— Не маю поняття, — відповів Расті.
— Ну, тоді ми підемо, зачекаємо її там. У пасіянаті,— на цьому слові вона посміхнулася літньому чоловіку. Расті вирішив, що вони, либонь, ніякі не дочка з батьком. — Так нам порадив вахтер.
— Ел Тіммонс? — Расті бачив, як Ел залазив у кузов пікапа «Берпі».
— Ні, інший, — уточнив літній чоловік. — Він сказав, що преподобна може допомогти нам з житлом.
Расті кивнув.
— А цього звуть Дейл?
— Мені здається, він так і не назвав нам свого імені, — сказала жінка.
— Ходімо! — хлопчик відпустив руку сестрички, натомість ухопившись за молодицю. — Я хочу пограти в ту іншу гру, про яку ти казала.
Проте голос в нього звучав більш капризно, ніж нетерпляче. Шок середнього ступеню, мабуть. Або якась фізична неміч. Якщо останнє, Расті надіявся, що там щось не страшніше від утоми. Мілл зараз найменше потребував спалаху грипу.
— Вони загубили свою матір, принаймні тимчасово, — пояснила жінка. — Ми ними опікуємося.
— Дуже добре з вашого боку, — сказав Расті щиро. — Синку, в тебе щось болить?
— Ні.
— Горло не болить?
— Ні, — відповів хлопчик на ім'я Ейден. Він вивчав Расті своїми серйозними очима. — А знаєте що? Якщо ми навіть цього року не підемо нікого лякати й кричати «ласощі або каверзи» на Гелловін, мені це байдуже.
— Ейдене Епплтон! — скрикнула дівчинка вкрай шокованим тоном.
Расті трохи здригнувся на своїй лаві, просто не міг стриматись. А тоді усміхнувся.
— Невже? А чому так?
— Бо нас водить мамуня, а мамуня поїхала за купками.
— Він хотів сказати за покупками, — вибачливо пояснила дівчинка на ім'я Аліса.
— Вона поїхала по квасольки, — уточнив Ейден. Він був схожий на маленького дідуся — маленького, занепокоєногодідуся. — Мені ствашно іти на Гелловін без мамуні.
— Ходімо, Каролін, — покликав чоловік. — Нам треба ще…
Расті підвівся з лави.
— Мем, можу я з вами побалакати хвилинку? Тільки підійдіть до мене.
Каролін кинула на нього здивований, насторожений погляд, але зробила пару кроків у тінь голубої ялини.
— У хлопчика не було якихсь судорожних проявів? — запитав її Расті. — Наприклад, чи він не кидав зненацька те, чим радо займався… ну, знаєте, просто стоїть нерухомо якийсь час… або застиглий погляд… плямкання губами…
— Нічого подібного не було, — сказав чоловік, приєднуючись до них.
— Авжеж, — погодилася Каролін, але трохи перелякано.
Це помітив чоловік і, насупивши свої імпозантні брови, обернувся до Расті.
— Ви лікар?
— Помічник доктора, фельдшер, я просто подумав, можливо…
— Атож, ми вам вдячні за вашу небайдужість, містере…
— Ерік Еверет. Звіть мене Расті.
— Ми вдячні вам за вашу небайдужість, містере Еверет, але я вважаю її недоречною. Пам'ятайте про те, що ці діти зараз без своєї матері…
— Вони дві доби провели самі, без їжі, — додала Каролін. — Вони намагалися самі дійти до міста, коли ті двоє… офіцерів, — вона наморщила ніс так, ніби від цього слова тхнуло чимось гидким, — їх знайшли.
Расті кивнув.
— Це багато чого пояснює, я гадаю так. Хоча дівчинка має цілком нормальний вигляд.
— Діти по-різному реагують. А нам уже час іти. Вони вже далеко забігли, Терсі.
Аліса з Ейденом бігли крізь парк, копаючи ногами кольорові купки опалого листя. Аліса махала шаховою дошкою і кричала: «Пасіянат! Пасіянат!»на всю силу своїх легенів. Хлопчик не відставав від неї і теж щось гукав.
«У дитини просто було тимчасове моторне збудження, от і все, — думав Расті. — А решта — випадковий збіг. І навіть не так: яка американська дитина не думає про Гелловін наприкінці жовтня?»Єдине було напевне: якщо цих людей пізніше спитають, вони пригадають, де й коли бачили Еріка Расті Еверета. От тобі й секретність.
Сивоволосий чоловік підвищив голос:
— Діти! Зачекайте!
Молода жінка зміряла Расті поглядом, потім простягнула руку.
— Дякую вам за вашу уважність, містере Еверет, Расті.
— Мабуть, зайву. Професійні комплекси.
— Вас можна цілком вибачити. Це найбожевільніший вікенд в історії світу. Спишемо на це.
— Ви маєте рацію. А якщо я вам знадоблюся, знайдете мене в лікарні або в амбулаторії. Він махнув рукою в бік «Кеті Рассел», котру буде видно звідси, коли обсиплеться решта листя. Якщолистя опаде.