Я почувалася скаковим конем у світі без іподромів або видатним футболістом, який раптом опинився на Волл-стріт у діловому костюмі, а вся його колишня слава лишилася вдома на камінній полиці в крихітному золоченому кубку з датами, вибитими мов на надгробку.
Моє життя постало переді мною, наче зелена смоковниця з того оповідання.
На кінчику кожної гілки, ніби фіолетова смоква, соковито виблискувало й манило прекрасне майбутнє. Одна смоква була чоловіком, затишною оселею та дітьми, інша — відомою поеткою, ще інша — геніальною викладачкою, ще інша — Е Джи, блискучою редакторкою, ще інша — Європою, і Африкою, і Південною Америкою, а ще інша — Константином, Сократом, Аттілою та купою різних коханців із чудернацькими іменами та рідкісними фахами, а ще інша — олімпійською чемпіонкою, і вище були ще незліченні смокви, яких я не могла роздивитися.
Я уявила, як сиджу між гілок тієї смоковниці й умираю з голоду — лише тому, що не можу обрати смокву до смаку. Я хотіла їх усі й одразу, але обрати одну означало втратити решту, і я сиділа, і не могла вибрати, і смокви зморщувалися, чорніли й важко опадали одна по одній на землю коло моїх ніг.
У Константиновому ресторані пахло травами, прянощами та сметаною. За весь час у Нью-Йорку мені жодного разу не траплявся такий ресторан. Я знаходила тільки всілякі бургерні, де подають величезний гамбургер, суп дня й чотири види тортиків, і ти їси це все за чистісінькою стійкою, впершись носом у довге й чисте дзеркало.
Щоби потрапити в цей напівпідвальний ресторан, ми мали спуститися на сім сходинок.
Стіни були всуціль укриті туристичними плакатами, подібними на мальовані вікна, крізь які можна було побачити і швейцарські озера, і японські гори, і африканські велди, а товсті свічки в пляшках-свічниках, наче оброслих столітнім шаром об’ємного воскового мережива — червонястого, синюватого, зеленавого, — замикали кожен столик у світлову кулю, в якій обличчя відвідувачів теж коливалися й світилися, мов полум’я.
Не знаю, що тоді їла, але вже після першого шматочка мені стало незрівнянно ліпше. Я подумала, що смоковниця й опалі на землю перестиглі плоди цілком могли виринути з бездонної прірви голодного шлунка.
Константин раз у раз доливав у келихи солодкого грецького вина з ароматом соснової кори, і я впіймала себе на тому, що вже розповідаю йому про свої плани вивчити німецьку, і поїхати в Європу, і стати воєнною кореспонденткою, як Меґґі Гіґґінз.
Коли ми дійшли до йогурту й суничного джему, мені було вже так добре, що я вирішила дозволити Константинові себе звабити.
Від миті, коли Бадді Віллард розповів про офіціантку, мені кортіло й собі з кимсь переспати. З Бадді не рахувалося б, він однаково випереджав би мене на одну людину, тож треба було шукати когось іншого.
Єдиним хлопцем, з ким я взагалі розглядала можливість опинитися в ліжку, був жовчний і хижоносий студент Єлю родом із Півдня, який, приїхавши в наш коледж на вихідні, довідався, що напередодні його дівчина втекла з якимсь таксистом. Оскільки ми з нею мешкали в одному гуртожитку, де я лишилася у вихідні сама, втішати його мусила теж я.
У місцевій кав’ярні, усамітнившись у кабінці з високими перетинками, на яких сотні відвідувачів нашкрябали свої імена, ми заливалися чорною кавою і відверто розмовляли про секс.
Той хлопець — на ім’я Ерік — сказав, що йому було бридко бачити, як дівчата з мого коледжу стояли на освітлених ґанках і в кущах просто під будівлями, навіжено цілуючись зі своїми кавалерами перед комендантською годиною, щоб усі перехожі їх бачили. Мільйони років еволюції, гірко зауважив Ерік, а ми досі хто? Тварини.
Потім Ерік розповів, як переспав зі своєю першою жінкою.
Він навчався в старшій школі на Півдні, де виховували справжніх джентльменів, і в учнівському середовищі було неписане правило: до випуску кожен має пізнати жінку. Пізнати в біблійному сенсі, пояснив Ерік.
Тож якоїсь суботи Ерік із кількома однокласниками поїхав автобусом до найближчого міста, де навідався в сумнозвісний бордель. Його повія навіть не скинула сукні. То була товста зріла жінка з рудим фарбованим волоссям, підозріло пухкими губами та по-щурячому брунатною шкірою, яка відмовилася вимкнути світло, тож Еріку довелося скористатися нею під двадцятип’ятиватною лампочкою, і в тому не було анітрохи задоволення, якого він так напружено чекав. То було буденно, як ходити до вітру.