Тоді я зрозуміла: хай якими трояндами, цілунками та ресторанними вечерями чоловік обдаровує жінку до весілля, насправді він потай лише й чекає, коли нарешті відлунають весільні дзвони і жінка встелиться йому під ноги, наче отой килимок, кинутий на кухонну підлогу місіс Віллард.
Та й моя мати розповідала: щойно вони з батьком вирушили з Ріно в медовий місяць — до того батько вже був одружений, тож мусив розлучитися, — він сказав їй: «Фух, так набагато краще. Може, припинімо вдавати з себе казна-кого й будемо собою?» — і відтоді моя мати не знала ні хвилини спокою.
Ще я згадала, як Бадді Віллард казав — зловісно й упевнено, як він умів, — що, коли в мене народиться дитина, я почуватимусь інакше й уже не захочу писати вірші. Тоді я почала схилятися до думки, що, певно, так воно й буває: виходиш заміж, народжуєш дітей, і от тобі вже наче мізки промили — усе, ти втрачаєш волю, мов раб у якійсь закритій тоталітарній державі.
Коли я розглядала Константина, наче яскравий камінчик на недосяжно глибокому дні колодязя, він ворухнув повіками, розплющив очі та якусь мить дивився крізь мене, і його погляд був сповнений любові. Я тупо спостерігала, як крихітні жалюзі впізнавання опустилися на його очі, приховавши за собою всю ту каламутну ніжність, і його розширені зіниці заблищали й стали жорсткими, мов лакована шкіра.
Константин сів на ліжку.
— Котра година?
— Третя, — байдуже відповіла я. — Ліпше мені повернутися додому. Зранку на роботу.
— Я вас відвезу.
Коли ми взувалися, сидячи на ліжку спинами одне до одного, під нестерпно бадьорим білим світлом нічної лампи, я відчула, що Константин обернувся до мене.
— У вас завжди таке волосся?
— Яке?
Нічого не відповівши, він простягнув руку, занурив пальці в моє волосся та повільно провів ними від коренів до кінчиків, ніби гребінцем. Мене наче легенько вдарило струмом, і я завмерла. Ще змалечку я обожнювала, коли мене розчісували. Від цього я ставала сонною та вмиротвореною.
— О, звісно, завжди, — сказав Константин. — Ви його щойно помили.
І нахилився, щоб зав’язати шнурки своїх тенісних черевиків.
Через годину я вже лежала у своєму номері й слухала дощ. Він звучав не зовсім по-дощовому, а радше як вода, що тече з крана. Знову озвалася болем моя ліва гомілка, і я полишила надію заснути до сьомої ранку, коли будильник весело заграє щось із доробку Сузи.
Щоразу, коли падав дощ, давній перелом ноги нагадував про себе тупим болем.
Тоді подумалось: я зламала ту ногу через Бадді Вілларда. А потім: ні, я зламала її через себе, я зламала її навмисне, щоб покарати себе за власне дурисвітство.
Розділ восьмий
Містер Віллард відвіз мене в гори Адірондак.
То було наступного дня по Різдві, над нами нависало величезне черево сірого неба, набите сніжними хмарами. Напередодні я переїла, дорогою почувалася знуджено й розчаровано, як то завжди після Різдва: наче хтось пообіцяв мені, що соснові гілки, і свічки, і срібно-золоті стрічки, і вогнища на березових дровах, і різдвяна індичка, і колядки під акомпанемент піаніно ніколи не закінчаться, а вони закінчилися.
На Різдво мені майже хотілося бути католичкою.
Спершу за кермом був містер Віллард, потім я. Не пригадую, про що ми розмовляли, однак що блідішими й похмурішими ставали заміські краєвиди, зачаєні під лежалими снігами, що ближче до узбіччя шосе підступали схилами хвойні дерева — темно-зелені, аж чорні, — то дужче псувався настрій.
Мене спокушала думка запропонувати містеру Вілларду, щоб далі їхав сам, а я повернулася б додому попутними авто.
Та досить було глянути на обличчя містера Вілларда — на срібну сивину в по-хлоп’ячому короткій зачісці, прозорі очі, рожеві щоки, — яке світилося довірою та невинністю, ніби весільний торт глазур’ю, щоб стало ясно: я не зможу його кинути. Я мушу відбути ці відвідини до кінця.
Ближче до обіду сірість трохи відступила, і ми зупинилися на вкритому ожеледдю з’їзді з шосе, щоб з’їсти сендвічі з тунцем, вівсяне печиво та яблука, запивши чорною кавою з термоса, — усе це нам спакувала в дорогу місіс Віллард.